Nr 7 jesień 2022 teoria Jan Święch

Odkrywanie niezwykłości rzeczy w muzealnym „teatrze” / Discovering the uniqueness of things in a museum’s ‘theatre’ / Відкриття унікальності речей у музейному «театрі»

The museum is the only world outside of religion that manages to escape death.
(André Malraux)

Museums are one of the oldest institutions that deposit ‘memory’. Leaving aside the complex definitions of these establishments, it can be noted that the museology is the art of narrating through objects or things. Therefore, let us remind a few threads related to the uniqueness of the world of things.We are surrounded by things in our daily lives. They serve us in our complicated and simple activities. We are their creators who give them form and functionality, who find technical and aesthetic solutions. They are the manifestations of human genius, carriers of symbols, meanings, contents and memory.An idea combining form with functionality is the starting point in the process of the creation of things. The next stage is to work out the method (the production technique) and to select the material. While the idea of things can be extraordinarily durable, the production technique and the material used for the production change often. For example, if we compare bronze fibulas made a few thousand years ago with contemporary ones made of stainless steel we will easily notice similarities in their forms and functionalities while the production techniques differ rather radically. The former are handmade and each of them, despite being similar, is a unique object while the latter are machine manufactured, identical and produced in hundreds of thousands of units.Some ideas of things, their form and functionality, serve humanity for a long time while others are useful for a short time. Let us take axes, still available in almost every household, as an example. After all, their prototypes were the stone ones made hundreds of thousands of years ago. In turn, typewriters, whose prototype was patented early in the 18th century, have finished their ‘service’ after only three hundred years.Wanderings of ideas of things are a fascinating topic of frequent disputes not only among scientists but also in legal circles. The attribution to a particular person of a prototype – a patent – is linked to the prestige of a particular ethnic or national group as being particularly technically skilled. Such rankings appear almost every year after the list of Nobel Prize winners is announced. Additionally, inventions of things also become the basis for significant financial income.The very form of things sometimes has an aesthetic value. However, such elements are most often obtained by way of an additional decoration. A simple wooden spoon may be very useful but it will also attain aesthetic value if decorated by a wood-carver. Such value may determine the potential buyer’s decision to buy this particular spoon. Decorating things improves their value. People usually agree to cover additional costs because, by their very nature, people seek to ensure that things not only serve them but also give them pleasure. On the contemporary market flooded with a huge supply of goods, things almost always have to combine functionality with aesthetics. The latter is becoming one of the main commercial success factors.Each object has its creator. With craftsmanship, the same person is the designer and the producer. Specialization occurs in the large-scale industrial production. Designing things is the starting point for a range of other activities such as the construction of machines that will produce things, the selection of a material and development of operating rules and control of the production cycle. However, one needs to remember that a designer is always the creator of things in this long chain of a production process.Relations between man and an object escape the rule. The very moment of acquisition may take on different forms. Therefore, it can be a conscious decision when we are looking for an object necessary to perform a specific practical or aesthetic function. These are the most frequent cases in which one becomes an owner of objects. It is possible to become an owner by receiving a prize for scientific, social or sports achievements, a gift from various people on various occasions, inheritance as well as lucky finds or infamous appropriations. Each of these forms of acquisition translates into emotional relations or man’s attitude to things, which is difficult to be subjected to a logical interpretation. Indeed, one would look in vain for a logical justification of why, even when using the traditional home-brewing method, one enjoys their coffee best from one’s favourite cup. Why is it a pleasure to work with one’s own laptop as opposed to the one received from the office that, by the way, was produced by the same company and has the same parameters? Examples are endless.Such relations between man and things are the basis for an interesting phenomenon of anthropomorphism, i.e. attributing to objects qualities specific only to humans. The very names of individual parts of an object can be a good example of this tendency. A teapot has a foot, a body and shoulders; pins have heads; needles have eyes; a lamp may have an arm; saws have teeth and chairs have legs. While the nomenclature presented above can be interpreted as an example of an associative system of describing the world around us, the common naming of things, e.g. a rocker – Skrzypuś; a bike – Żwawy, Chyży, Eddy, Lance; a computer – Sokrates, Einstein, Ulam, Banach; a meat mincer – Mańka; a corkscrew – Feliks, Bożydar, directs us towards man’s psychological need to make navigating the world of things easier. This is because man analyses the surrounding reality in two ways: with the help of rational knowledge as opposed to mythologised, irrational beliefs. However, man needs both these interpretations for his internal balance, the most important aspect of his psyche as a being that not only thinks but also feels.

Man’s contact with things also evokes a whole range of his feelings ranging from euphoria, joy, pride and admiration to nostalgia, sadness or embarrassment. The form and functionality of things are of secondary importance in cases described above. It is because things have become carriers of contents and memories by participating in specific events. Depending on the type of events, various human emotions are evoked. A simple object such as a pipe – the only memento of a loved one such as a grandfather – accumulates an unimaginable emotional charge. While looking at that thing, we acquire a record of the loved one’s appearance and a kaleidoscopic overview of the happy moments spent together. Therefore, we can reiterate once again that the creator of a thing in its physical form is the author of the idea – the designer, while the ‘soul’ of a thing, its spiritual context of meanings, content and memory, is assigned by its owner through the use of the thing and also through joint participation in various events. In many cases, the spiritual sphere of things is passed down from generation to generation creating a set of family ‘relics’. Almost every home has ‘memory treasuries’ containing things of great emotional value that is difficult to convert into financial assets.

Things are sometimes elevated to the rank of symbols. Such an act occurs through their participation in events that have decided the fate of large social or national groups. The form, functionality and the quality of aesthetic influence are or secondary importance in this case. The emotional message of things, its expression comprehensible and clear to wide social circles, is what counts the most. A pen used by Lech Wałęsa to sign ‘Gdańsk agreements’ in the OHS Hall of the Gdansk Shipyard on 31 August 1981 is a good example of this phenomenon. A tacky, unnaturally large plastic pen, probably one of several thousand others available on the market, became a symbol that accumulated the Polish nation’s dreams about a free, fair and happy country. This ordinary object participated in the event that not only transformed Poland but also caused reverberations in the form of deep democratic changes in Europe and worldwide. It is a symbol and a carrier of meaning understood by people all over the world. Seeing it evokes deep emotions.

As things can ‘say’ so much about man and his fate they just had to become the foundation of institutions in which the creation of such a depository of memory for future generations is to serve both scientific reflection, general education and wise entertainment. Museums are such institutions. Museum curators as guardians of the collections are guides to those wandering through these mysterious spaces and crossing the successive thresholds of initiation.

Pavilion and open-air ethnographic museums commonly known as ‘skansen’ that, in their beginnings towards the end of the 19th century, made a revolutionary change in the philosophy of collecting are a special variety of such institutions. They have focused on the previously neglected documentation and presentation of the uniqueness of existence of the non-elite social groups such as peasantry and small town populations. This aspect of their activity nobilitated and highlighted the deep meaning and value of life of ordinary and anonymous people thanks to the introduction of related objects to museum exhibitions. The unique ability of such people to adapt and co-create with the natural physiographic conditions of the specific cultural image was also shown. Therefore, it is fascinating in such situations to discover the peregrinations of things and forms of their adaptations to specific physiographic, social and economic conditions in a specific territory. That process, which can sometimes last a few centuries, was decisive for the accumulation of the cultural baggage, i.e. a set of things so transformed and so distinctive that they have become one of the main determinants of the territorial range of ethnographic groups and the foundation of cultural identity of local communities.

Ethnographic museums were accepted not only by social elites but also by wider range of the population that ‘voted’ for them through an excellent turnout.

An exhibition is the museum’s most powerful form of dialogue with the public. Possibilities of interpretation in such museum events that constitute manifestations of visual cognition the are practically endless. The creative role of the director of a museum exhibition as the scenario author is undisputable. ‘Creation’ is a fully justified term when referring to such productions because a museum exhibition has as much in common with the practice of various scientific disciplines as with a theatre. On its stage, selected ‘actors’ in the form of museum exhibits are given various roles to play: the leading, supporting and background roles that they create within the area arranged by the author of the visual setting as the set designer. Therefore, the extracted layer of content and meaning of objects can vary depending on what context is developed for them. As a result, we get a humanistic vision of a specific cultural reality that sometimes gets close to the ‘truth’ about life but never becomes life itself.

Let us answer then: how do the visitors perceive these extraordinary things, which have already been mentioned in the museum’s image of a particular cultural reality? Ethnographic museums stress that they do not strive to recover the lost past but rather tshow heir own perception of it. This is how the apparent worship of the past created in the exhibition is in fact shifting towards the worship of the present.

It happens because the cultural peculiarity is continually processed to enrich the present. In turn, speaking of the present in the context of a happy and glorified past is the classic nostalgic formula, which is a form of the cultural practice consisting of the search for an ‘encounter with oneself’ in the reified past. This is what Brian Durrans beautifully highlights by writing: ‘Museums not only collect and store fragments of culture; they themselves are part of culture: a special zone where living culture dies and dead culture springs to life’.

Jan Święch
Institute of Ethnology and Cultural Anthropology
Jagiellonian University

Jedyny poza religią świat, któremu udaje się ujść przed śmiercią to muzeum.
(Andr Malraux)

Muzea należą do najstarszych instytucji deponujących „pamięć”. Pomijając złożone definicje tych placówek, można odnotować, że muzealnictwo jest sztuką prowadzenia narracji za pomocą przedmiotów – rzeczy. Przypomnijmy zatem kilka wątków związanych z niezwykłością świata rzeczy.

W codziennym życiu otoczeni jesteśmy rzeczami. Służą nam w skomplikowanych i prozaicznych czynnościach. Jesteśmy ich twórcami, nadając im formę, funkcję, techniczne i estetyczne rozwiązania. Są manifestacją ludzkiego geniuszu, nośnikami symboli, znaczeń, treści i pamięci.

Punktem wyjścia w procesie tworzenia rzeczy jest idea – pomysł na połączenie formy z funkcją. Kolejnym etapem, jest opracowanie sposobu – techniki wytwórczej oraz wybór materiału. O ile idea rzeczy wykazuje niezwykłą wprost trwałość, o tyle technika wytwórcza i stosowany materiał do jej wyrobu, podlega częstym zmianom. I tak kiedy porównamy agrafy wykonane z brązu przed kilkoma tysiącami lat ze współczesnymi, wykonanymi ze stali nierdzewnej, bez trudu zauważamy podobieństwo formy i funkcji, natomiast technika ich wytwarzania różni się diametralnie. Pierwsze są rękodziełem, zatem każda z nich mimo podobieństwa jest jednak pojedynczym egzemplarzem, drugie wytwarzane maszynowo, są bliźniaczo podobne i produkowane w setkach tysięcy sztuk.

Część idei rzeczy – formy i funkcji – służy ludzkości bardzo długo, część krótko. Odwołajmy się w tym miejscu do przykładu – będących wciąż jeszcze na wyposażeniu niemal każdego gospodarstwa domowego – siekier. Ich pierwowzorem są przecież te kamienne, wykonane przed setkami tysięcy lat. Natomiast maszyny do pisania, których pierwowzór opatentowano na początku XVIII wieku, zakończyły swoją powszechną „służbę” zaledwie po trzystu latach.

Wędrówki idei rzeczy są fascynującym tematem, wokół którego toczone są bardzo często spory w świecie nauki, ale też prawne. Przypisanie bowiem określonej osobie pierwowzoru – patentu – łączy się z budowaniem prestiżu określonej grupy etnicznej, narodowej, jako szczególnie uzdolnionej technicznie. Rankingi takie pojawiają się niemal corocznie po ogłoszeniu listy laureatów „Nagrody Nobla”. Ponadto wynalazki rzeczy stają się też podstawą bardzo znaczących dochodów finansowych.

Sama forma rzeczy posiada niekiedy walory estetyczne. Najczęściej jednak uzyskuje się je poprzez dodatkowe zabiegi zdobnicze. I tak prosta, drewniana łyżka doskonale spełni swoją funkcję użytkową, ale ozdobiona snycerskimi zdobieniami zyska również walory estetyczne. Te zaś mogą decydować o wyborze łyżki przez potencjalnego nabywcę. Ozdabianie rzeczy podnosi ich wartość. Człowiek zwykle godzi się na pokrycie dodatkowych kosztów, bowiem ze swojej natury zabiega o to, aby rzeczy nie tylko mu służyły, ale również mu się podobały. Na współczesnym rynku, zalanym wielką masą towarów, rzeczy niemal zawsze muszą łączyć funkcję użytkową z estetyczną. Ta ostatnia staje się jednym z głównych czynników sukcesu komercyjnego.

Każda z rzeczy ma swojego twórcę. Przy wytwórczości rękodzielniczej projektantem i producentem była ta sama osoba. Przy produkcji wielkoprzemysłowej następuje specjalizacja. Projektowanie rzeczy jest punktem wyjścia do całego szeregu kolejnych zabiegów m.in.: skonstruowania maszyn, które rzecz wyprodukują, wyboru materiału i opracowania zasad obsługi oraz kontroli cyklu produkcji. Należy jednak pamiętać, że w tym długim łańcuchu procesu wytwórczego, właściwym twórcą rzeczy jest zawsze jej projektant.

Relacje, jakie zachodzą między człowiekiem a rzeczą, wymykają się określonej regule. Już sam moment nabycia przybiera różne formy. Może być to zatem świadoma decyzja, kiedy szukamy rzeczy potrzebnej do pełnienia określonej funkcji praktycznej lub estetycznej. Są to bodaj najczęstsze przypadki stawania się właścicielem rzeczy. Właścicielem rzeczy możemy się też stać poprzez otrzymanie nagrody za osiągnięcia zawodowe, społeczne lub sportowe, prezentu z różnych okazji od różnych osób, darowizny spadkowej bądź też poprzez szczęśliwe znaleziska i niechlubne zawłaszczenia. Każda z wymienionych form nabycia przekłada się na relacje emocjonalne – stosunek człowieka do rzeczy, który trudno poddać logicznej interpretacji. Próżno bowiem szukać logicznego uzasadnienia w odpowiedzi na pytanie, dlaczego, mimo że stosujemy ustalony domową tradycją sposób parzenia kawy, napój ten smakuje nam najlepiej z ulubionej filiżanki, dlaczego praca z naszym laptopem jest przyjemnością w przeciwieństwie do pracy na tym z biura, który zresztą wyprodukowała ta sama firma i posiada analogiczne parametry. Podobne przykłady można wyliczać bez końca.

Przytoczone relacje człowieka z rzeczami są podstawą ciekawego zjawiska, jakim jest ich antropomorfizowanie – przypisywanie przedmiotom cech właściwych tylko ludziom. Już samo nazewnictwo poszczególnych części rzeczy jest tego dobrym przykładem. I tak dzbanek ma karczek, szyjkę, brzuszek, nosek, uszko; szpilka – główkę, igła – uszko, sieć – oczka, lampa –ramię, piła – zęby, krzesło – nogi, zaś jedna z odmian baterii nazywana jest paluszkiem. O ile zaprezentowane powyżej nazewnictwo da się zinterpretować jako przykład skojarzeniowego systemu opisu otaczającego nas świata, o tyle powszechne nadawanie rzeczom imion, m.in. bujak – Skrzypuś; rower – Żwawy, Chyży, Eddy, Lance; komputer – Sokrates, Einstein, Ulam, Banach, maszynka do mielenia mięsa – Mańka, korkociąg – Feliks, Bożydar, kieruje nas w kierunku psychicznej potrzeby człowieka do ułatwiania sobie poruszania się w świecie rzeczy. Oto bowiem analizy otaczającej nas rzeczywistości dokonuje człowiek w dwojaki sposób – za pomocą racjonalnej wiedzy, którą przeciwstawia zmityzowanym, irracjonalnym przekonaniom. Obie te interpretacje są jednak człowiekowi potrzebne dla równowagi wewnętrznej, owego najbardziej bodaj istotnego aspektu jego psychiki, jako osoby nie tylko myślącej, ale i odczuwającej.

Kontakt z rzeczami wywołuje też całą gamę uczuć, poczynając od euforii, radości, dumy, zachwytu, kończąc zaś na nostalgii, smutku i zawstydzeniu. We wskazanych powyżej przypadkach forma i funkcja rzeczy mają drugorzędne znaczenie. Stały się one bowiem nośnikiem treści i pamięci poprzez uczestniczenie w konkretnych zdarzeniach. W zależności od rodzaju zdarzeń wywoływane są różne stany emocjonalne. Banalny przedmiot, weźmy na to fajka – jedyna pamiątka po ukochanej osobie, np. dziadku – kumuluje niewyobrażalny wręcz ładunek emocji. Wpatrując się w rzecz, uzyskujemy zapis wyglądu kochanej osoby, ale też kalejdoskopowy przegląd spędzonych z nią wspólnych szczęśliwych chwil. Można zatem powtórzyć raz jeszcze, że twórcą rzeczy w jej fizycznej formie jest autor pomysłu – projektant – natomiast „duszę” rzeczy – jej duchowy kontekst znaczeń, treści i pamięci – nadaje właściciel poprzez użytkowanie, ale też wspólne uczestnictwo w różnego rodzaju zdarzeniach. W wielu przypadkach sfera duchowości rzeczy przekazywana jest z pokolenia na pokolenie, tworząc zestaw rodzinnych „relikwii”. W każdym niemal domu znajduje się „skarbnice pamięci”, w których spoczywają rzeczy o olbrzymiej wartości emocjonalnej, trudnej do przeliczenia na walory finansowe.

Niekiedy rzeczy podniesione zostają do rangi symbolu. Akt taki dokonuje się poprzez ich uczestnictwo w zdarzeniach, które zadecydowały o losach większych grup społecznych lub narodowych. Forma, funkcja, jakość oddziaływania estetycznego w tym przypadku stanowią cechy drugorzędne. Liczy się przede wszystkim przekaz emocjonalny rzeczy, czytelny i jednoznaczny w swoje wymowie dla szerokich kręgów społecznych. Dobrym przykładem w tej kwestii jest długopis, którym Lech Wałęsa podpisał „porozumienia gdańskie” w Sali BHP Stoczni Gdańskiej 31 sierpnia 1981 roku. Odpustowy, nienaturalnie wielki, plastikowy długopis, jeden z zapewne kilkudziesięciu tysięcy sztuk, jakie znalazły się na rynku, urósł do rangi symbolu, w którym skumulowały się marzenia narodu polskiego o wolnym, sprawiedliwym i szczęśliwym kraju. Ten – powiedzieć można – banalny przedmiot, brał udział w zdarzeniu, które przekształciło nie tylko Polskę, ale wywołało również głębokie reperkusje w przemianach demokratycznych Europy i całego świata. Jest on symbolem i nośnikiem treści rozumianych przez ludzi całego globu i jego oglądanie wywołuje ogromne emocje.

Jeśli rzeczy potrafią tak wiele „opowiedzieć” o człowieku i jego losach, musiały stać się zaczynem instytucji, w których tworzenie przedmiotowego depozytu pamięci dla przyszłych pokoleń służyć ma zarówno naukowym rozważaniom, jak też powszechnej edukacji i mądrej rozrywce. Takimi placówkami są muzea. Przewodnikami w „wędrówkach” po tych tajemniczych przestrzeniach i przekraczaniu kolejnych progów wtajemniczenia są muzealnicy – kustosze – strażnicy zbiorów.

Szczególną odmianą tych placówek są muzea etnograficzne pawilonowe oraz te na wolnym powietrzu, nazywane potocznie „skansenami”, które w swoich początkach u schyłku XIX wieku dokonały rewolucyjnej wręcz zmiany w filozofii kolekcjonerstwa. Doceniono w nich bowiem – pomijane wcześniej – dokumentowanie i pokazywanie niezwykłości egzystencji nieelitarnych warstw społecznych – chłopstwa oraz mieszkańców małych miasteczek. Ów aspekt działalności nobilitował i podkreślał głęboki sens i wartość życia przeciętnego – anonimowego – człowieka poprzez wprowadzenie na ekspozycje muzealne przedmiotów z nim związanych. Ukazywał też jego niezwykłą umiejętność dostosowywania się i współdziałania z naturalnymi warunkami fizjograficznymi specyficznego obrazu kulturowego. Frapującym zagadnieniem jest zatem odkrywanie w takich sytuacjach wędrówek rzeczy i form ich adaptacji do określonych warunków fizjograficznych, społecznych i gospodarczych, występujących na danym terytorium. Ów proces trwający niekiedy kilka wieków decydował o powstawaniu bagażu kulturowego – zespołu rzeczy tak przetworzonych i charakterystycznych, iż stały się one jednymi z głównych wyznaczników zasięgu terytorialnego grup etnograficznych i fundamentem tożsamości kulturowej miejscowych społeczności.

Muzea etnograficzne zaakceptowane zostały nie tylko przez elity społeczne, ale i przez szerokie kręgi społeczeństwa, które „zagłosowały” na nie poprzez znakomitą frekwencję.

Najbardziej nośną formą dialogu muzeum ze społeczeństwem jest wystawa. Możliwości interpretacji w tych zdarzeniach muzealnych, będących manifestacją poznania oglądowego, są właściwie nieograniczone. Kreacyjna rola autora scenariusza – reżysera wystawy muzealnej – jest bezdyskusyjna. Określenie „kreacja” w tych realizacjach jest w pełni uzasadnione, bowiem ekspozycja muzealna ma tyleż wspólnego z praktyką różnych dyscyplin naukowych, co z teatrem. Na jego scenie wybranym „aktorom” – przedmiotom muzealnym – powierza się do odegrania różne, pierwszo-, drugo- i trzecioplanowe role, które kreują w zaaranżowanej przez scenografa – autora oprawy plastycznej – przestrzeni. Zatem wydobyta w ten sposób warstwa treściowo-znaczeniowa przedmiotów może być różna w zależności od sposobu budowania dla nich kontekstu. W rezultacie otrzymujemy humanistyczną wizję określonej rzeczywistości kulturowej, która niekiedy zbliża się do „prawdy” o życiu, ale samym życiem nie jest.

Odpowiedzmy zatem na pytanie: jak zwiedzający odbierają owe niezwykłości rzeczy, o których była już mowa, w kreowanym przez muzeum obrazie danej rzeczywistości kulturowej? I tak w muzeach etnograficznych podkreśla się, że nie chodzi im o odzyskanie utraconej przeszłości, lecz raczej własne na jej temat wyobrażenie. Tak oto pozorny kult przeszłości kreowany na ekspozycji przesuwa się w istocie w kierunku kultu teraźniejszości.

Poszukiwana bowiem swojskość kulturowa jest bezustannie przetwarzana, aby wzbogacić teraźniejszość. Mówienie zaś o teraźniejszości w kontekście szczęśliwej i gloryfikowanej przeszłości to klasyczna formuła „nostalgii”, która jest formą praktyki kulturowej – poszukiwania w reifikowanej przeszłości „spotkania z samym sobą”. Podkreśla to pięknie Brian Durrans, pisząc: „Muzea nie tylko kolekcjonują i przechowują fragmenty kultur, są też częścią kultury, specjalną przestrzenią, gdzie żyjące kultury umierają, a umarłe wracają do życia”.

Jan Święch
Instytut Etnologii i Antropologii Kulturowej
Uniwersytet Jagielloński

Ян Швенх

Єдиний світ поза релігією, який уникає смерті, – це музей.

(Андре Мальро)

Музеї належать до найстаріших установ, що зберігають «пам’ять». Опускаючи складні визначення цих інституцій, можна зазначити, що музеєзнавство – це мистецтво оповідання за допомогою предметів – речей. Тож згадаємо кілька тем, пов’язаних з унікальністю світу речей.

У повсякденному житті нас оточують речі. Вони служать нам у складній і прозаїчній діяльності. Ми є їхніми творцями, надаючи їм форму, функціональність, технічні та естетичні рішення. Вони є проявом людського генія, носіями символів, смислів, змісту та пам’яті.

Відправною точкою в процесі створення речей є ідея – ідея поєднати форму з функціональністю. Наступний етап – розробка методу – техніки виготовлення та добір матеріалу. У той час як ідея речі надзвичайно довговічна, техніка виготовлення та матеріал, який використовується для її виготовлення, піддаються частим змінам. І тому, порівнюючи шпильки, зроблені з бронзи кілька тисяч років тому, з сучасними, виготовленими з нержавіючої сталі, можна легко помітити схожість форми та функції, тоді як техніка їх виготовлення кардинально відрізняється. Перші є ремісничими, тому кожна з них, незважаючи на схожість, є окремим екземпляром, другі виготовлені машинним способом, тому вони ідентичні і випускаються сотнями тисяч штук.

Деякі ідеї речей – форма і функція – служать людству дуже довго, деякі – недовго. У цьому місці звернемося до прикладу сокир, які досі є майже в кожному домогосподарстві. Їх прообразом були кам’яні сокири, зроблені сотні тисяч років тому. Натомість, друкарські машинки, прототип яких був запатентований на початку XVIII століття, припинили свою універсальну «службу» заледве через триста років.

Блукання ідеї речей – це захоплива тема, навколо якої часто точаться суперечки в світі науки, а також у юридичній сфері. Передача прототипу – патенту – конкретній особі пов’язана з формуванням престижу конкретної етнічної та національної групи як особливо технічно обдарованої. Такі рейтинги з’являються чи не щороку після оголошення списку лауреатів «Нобелівської премії». Крім того, винаходи речей також стають основою для дуже значних фінансових доходів.

Сама форма речі іноді має естетичні значення. Але найчастіше їх отримують шляхом додаткової декоративної обробки. Тож проста дерев’яна ложка чудово виконає свою ужиткову функцію, а прикрашена різьблення набуде ще й естетичної цінності. Це, в свою чергу, може визначити вибір ложки потенційним покупцем. Прикрашання речей підвищує їх цінність. Людина, як правило, погоджується на додаткові витрати, оскільки за своєю природою прагне, щоб речі не тільки служили їй, але також щоб вони їй подобалися. На сучасному ринку, наповненому великою масою товарів, речі майже завжди повинні поєднувати практичну функцію з естетичною. Ця остання стає одним із головних факторів комерційного успіху.

Кожна річ має свого творця. У ремісничому виробництві дизайнер і виробник були однією особою. У великому виробництві має місце спеціалізація. Проектування речей є відправною точкою для цілого ряду наступних процедур, включаючи: конструювання машин, які виготовлять річ, вибір матеріалу та розробку правил експлуатації та контролю виробничого циклу. Однак слід пам’ятати, що в цьому довгому ланцюжку виробничого процесу справжній творець речі завжди є її дизайнером.

Відносини, які виникають між людиною та річчю, витікають з певного правила. Сам момент придбання приймає різні форми. Тому це може бути свідомим рішенням, коли ми шукаємо річ, необхідну для виконання певної практичної чи естетичної функції. Це, мабуть, найпоширеніші випадки того, як стають власником речей. Також можна стати власником речей, отримавши нагороду за професійні, соціальні чи спортивні досягнення, подарунок від різних людей з різних нагод, отримання спадщини, або завдяки щасливим знахідкам і ганебним привласненням. Кожна з цих форм придбання виражається в емоційних відносинах – ставленні людини до речей, яке складно пояснити логічно. Даремно шукати логічне обґрунтування відповіді на запитання, чому, незважаючи на те, що ми готуємо каву в домашніх умовах, цей напій найкраще смакує з улюбленої чашки, чому працювати з нашим ноутбуком – одне задоволення, на відміну від роботи на офісному, який виготовлений тією ж компанією і має аналогічні параметри. Подібні приклади можна перераховувати нескінченно.

Згадані вище відносини між людиною та речами лежать в основі цікавого явища, яким є їх антропоморфізація – присвоєння предметам ознак, притаманних лише людям. Саме найменування окремих частин речей є гарним тому прикладом. Так і глечик має шийку, черевце, носик, вушко, шпилька – головку, голка – вушко, сітка – вічка, лампа – плече, пилка – зуби, стілець – ніжки, а один із різновидів батарейок називають пальчиковими. Хоча наведені вище приклади можна інтерпретувати як приклад асоціативної системи опису навколишнього світу, загальне найменування речей, наприклад, гойдалка – Скрипун; велосипел – Жвавий, Хижий, Едді, Ленс; комп’ютер – Сократ, Ейнштейн, Улам, Банах, м’ясорубка – Манька, штопор – Фелікс, Божидар, спрямовує нас до психологічної потреби людини полегшити їй орієнтуватися у світі речей. Отже, аналіз навколишньої дійсності здійснюється людиною двояко – з використанням раціональних знань, які вона протиставляє міфічним, ірраціональним переконанням. Однак обидві ці інтерпретації необхідні для внутрішньої рівноваги людини, яка, мабуть, є найважливішим аспектом її психіки, як особи, яка не тільки мислить, а й відчуває.

Контакт з речами також викликає цілий спектр почуттів, починаючи від ейфорії, радості, гордості, захоплення, закінчуючи ностальгією, сумом і соромом. У зазначених вище випадках форма і функція речі мають другорядне значення. Вони стали носіями змісту та пам’яті, беручи участь у конкретних подіях. Залежно від типу подій спрацьовують різні емоційні стани. Дрібна річ, скажімо, люлька – єдина пам’ятка про кохану людину, наприклад, про дідуся – накопичує неймовірний заряд емоцій. Дивлячись на предмет, ми отримуємо запис зовнішнього вигляду коханої людини, а також калейдоскопічний огляд щасливих моментів, проведених разом.

Тому можна ще раз повторити, що творець речі в її фізичній формі є автором ідеї – дизайнером – тоді як «душа» речі – її духовний контекст значень, змісту та пам’яті – надається власником через користування, але і спільну участь у різного роду подіях. У багатьох випадках сфера духовності речей передається з покоління в покоління, створюючи набір сімейних «реліквій». Майже в кожному домі є «скарбниця пам’яті», в якій зберігаються речі великої емоційної цінності, які важко оцінити фінансово.

Іноді речі зводяться в ранг символу. Такий акт здійснюється через їхню участь у подіях, які вирішували долю великих соціальних чи національних груп. Форма, функція, якість естетичного впливу в цьому випадку є другорядними. Головне – це емоційний посил речей, зрозумілий і однозначний за змістом для широких соціальних кіл. Гарним прикладом у цьому відношенні є ручка, якою Лех Валенса підписав «Ґданські угоди» в залі інструктажів Ґданської судноверфі 31 серпня 1981 року.

Дешева, неприродньо велика пластикова кулькова ручка, чи не одна з десятків тисяч штук на ринку, стала символом, у якому акумулювалися мрії польського народу про вільну, справедливу та щасливу країну. Цей, можна сказати, банальний предмет брав участь у події, яка змінила не лише Польщу, а й спричинила глибокий резонанс у демократичних перетвореннях Європи та всього світу. Це символ і носій змісту, зрозумілий людям по всій земній кулі, коли люди дивляться на нього, то переживають великі емоції.

Якщо речі можуть «розповісти» так багато про людину та її долю, вони, мабуть, стали прелюдією інституцій, у яких створення предметного депозиту пам’яті для майбутніх поколінь має служити як науковим міркуванням, так і загальній освіті та мудрій розвазі. Такими установами є музеї. Провідниками у «мандрівках» цими таємничими просторами та проходженні чергових порогів посвячення є музеєзнавці – скарбники – хранителі колекцій.

Особливим різновидом цих установ є етнографічні музеї у павільйонах та під відкритим небом, які зазвичай називають «скансенами», які на початку свого існування наприкінці ХІХ століття зробили революційний перелом у філософії колекціонування. Вони високо оцінили раніше замовчуване документування та показ унікальності існування неелітних верств суспільства – селянства та мешканців малих містечок. Цей аспект діяльності облагороджував і підкреслював глибинний зміст і цінність життя пересічної – анонімної – людини, вводячи до музейних експозицій предмети, пов’язані з нею.

Це також показало його надзвичайну здатність адаптуватися та взаємодіяти з природними фізико-географічними умовами конкретного культурного образу. Тому цікаво виявити в таких ситуаціях міграцію речей і форми їх адаптації до конкретних фізико-географічних, соціальних та економічних умов, що відбуваються на конкретній території. Цей процес, який інколи тривав кілька століть, був вирішальним у формуванні культурного багажу – сукупності речей, настільки оброблених і характерних, що вони стали одним із головних детермінант територіального поширення етнографічних груп і фундаментом культурної ідентичності місцевих спільнот.

Етнографічні музеї сприйняли не лише соціальні еліти, а й широкі верстви суспільства, які «голосували» за них чудовою відвідуваністю.

Експозиція є найефективнішою формою діалогу музею та суспільства. Можливості інтерпретації в цих музейних подіях, які є проявом візуального пізнання, практично необмежені. Беззаперечною є творча роль сценариста – режисера експозиції музею. Термін «творчість» у цих реалізаціях цілком виправданий, адже музейна експозиція має стільки ж спільного з практикою різних наукових дисциплін, скільки й з театром. На його сцені обраним «акторам» – музейним предметам – довіряються різноманітні первинні, другорядні та третьорядні ролі, які вони створюють у просторі, організованому сценографом – автором візуальної декорації. Таким чином, змістовно-смисловий шар виділених таким чином предметів може бути різним залежно від способу побудови для них контексту. У результаті ми отримуємо гуманістичне бачення конкретної культурної реальності, яка іноді наближається до «правди» про життя, але не є самим життям.

Тож відповімо на питання: як відвідувачі сприймають ті надзвичайні речі, про які вже йшлося, у створеному музеєм образі даної культурної реальності? Тому в етнографічних музеях наголошується, що вони не прагнуть відновити втрачене минуле, а радше власні уявлення про нього. Таким чином створений на виставці уявний культ минулого насправді зміщується в бік культу сьогодення.

Отже, культурна самобутність, яку постійно шукаємо, безперервно обробляється, щоб збагатити сьогодення. Розмова про сьогодення в контексті щасливого і прославленого минулого є класичною формулою «ностальгії», яка є формою культурної практики – пошуку «зустрічі з собою» в уречевленому минулому. Це чудово підкреслює Брайан Дюрранс, який пише: «Музеї не лише збирають і зберігають фрагменти культур, вони також є частиною культури, особливим простором, де живі культури вмирають, а мертві повертаються до життя».

Ян Швенх
Інститут етнології та культурної антропології
Яґеллонський університет

The text was presented as part of the „Finding Heritage in Contemporary” seminar implemented as part of the „Found. Beauty in time and space” realized by the Jana Matejko Academy of Fine Arts in Krakow in cooperation with partners from Iceland and Norway, financed by the “Culture” Program, Outcome 2 “Access to arts and culture improved” within the European Economic Area (EEA) Financial Mechanism 2014-2021.

Tekst został wygłoszony w ramach seminarium „Współczesne odnajdywanie dziedzictwa”, zorganizowanego w ramach projektu „Odnalezione. Piękno w czasie i przestrzeni”, zrealizowanego przez Akademię Sztuk Pięknych im. Jana Matejki w Krakowie we współpracy z partnerami z Islandii oraz Norwegii, w ramach Programu „Kultura” Działanie 2 „Poprawa dostępu do kultury i sztuki”, MF EOG 2014-2021.

Odkrywanie niezwykłości rzeczy w muzealnym „teatrze” / Discovering the uniqueness of things in a museum’s ‘theatre’ / Відкриття унікальності речей у музейному «театрі»

Zmienne oblicza „miedziorytu”. / The changeful faces of “copper engraving”. / Конференція «Сучасне відродження спадщини». Панель 2

Pożegnanie z konkursami?

Od redakcji /7/

Przeszłość – Wyobraźnia – Tęsknota