Przeszłość – Wyobraźnia – Tęsknota
Wystawa Kingi Nowak w ramach ekspozycji Niespokojne dusze. Artystki i artyści z krakowskiej ASP
Wojciech Jaworski
Współczesne odnajdywanie dziedzictwa / Finding Heritage in Contemporary / Сучасні пошуки спадщини
Seminarium realizowane przez ASP Kraków jest częścią wieloletniego projektu pod nazwą „Odnalezione. Piękno w czasie i przestrzeni”, dofinansowanego przez Ministerstwo Kultury i Dziedzictwa Narodowego w ramach Programu „Kultura”, Działanie 2 „Poprawa dostępu do kultury i sztuki” w ramach Mechanizmu Finansowego Europejskiego Obszaru Gospodarczego na lata 2014–2021. / The seminar organised by ASP Krakow is a part of a long-term project entitled ‘Odnalezione. Piękno w czasie i przestrzeni’ (Found. Beauty in Time and Space) co-financed by the Ministry of Culture and National Heritage under the ‘Culture’ Programme, Outcome 2 ‘Access to arts and culture improved’ as a part of the Financial Mechanism of the European Economic Area for 2014–2021. / Семінар, організований Академією мистецтв у Кракові, є частиною багатолітнього проекту під назвою «Віднайдене. Краса у часі та просторі», що спільно фінансується Міністерством культури та національної спадщини в рамках Програми «Культура», Дія 2 «Покращення доступу до культури та мистецтва» в рамках Фінансового механізму Європейського економічного простору на 2014-2021 роки.
Art
Grandmother, grandfather – stained glass, scenography, introduction to the profession, tradition
(stained glass, graphics – Hands)
http://martabozyk.blogspot.com/
As a small girl raised in the workshop of my designer father and grandparents who were artists I had an opportunity to see how to create things with your own hands. How a saint might emerge from an empty cardboard, how a model of a theatre set is made from pieces of materials or how plexiglass is bent over gas around a wooden block. Dad constructs kinetic sculptures to this day. Like an inventor, he selects gears and pendulums to make a complicated structure move. I really liked it that dad was focused on his creativity and finding joy in it.
My grandfather, a set and costume designer for film and theatre, had his workshop above his flat in a block of flats at a housing estate in Nowa Huta. Grandmother made one room into a painting studio and used a wall for the spreading of a one-to-one cartoons of stained-glass windows. I remember how I would lay out big sheets of cartoons (big windows) on the grass in front of the block of flats with her, putting stones in the corners so the wind would not blow them away. I remember how grandmother would go up to her tenth floor and make corrections from the balcony.
I remember a medieval armour and hats with peacock feathers lying around at home.
My sister and I coloured the drawings of costumes for the plays. I preferred to draw herbariums that grandfather Eugeniusz published with descriptions he had collected, explaining what could be cured with what herb. His dream was to publish a natural first-aid guide for each home.
I used these drawings of herbs on tracing paper I used to fill in with colour and found years later at the 2019 exhibition titled ‘Stopień niepoznania’ (Degree of Noncognition). Thanks to the suggestion of a botanist friend and curator Kasia Skrobiszewska, my friends and I displayed our ideas inspired by nature. The exhibition was conceptual. It was housed in the Natural Education Centre at the Jagiellonian University. I was not older than eight or nine when I filled these herbariums with colour. I remember that time with my grandfather as safe and fascinating. Grandpa had vast and inexhaustible knowledge of many areas. He liked to tell us various invented stories. After that, dad also invented his own stories for us and we did not want to sleep because the stories were so fascinating, so we asked grandpa and dad to finish them straight away rather than on the following evening.
I remember the walls covered with books about art in my grandparents’ place and grandmother who used to tear out flyleaves to stick the coloured paper into one of grandpa’s designs. Paints and coloured paper were not easy to come by at that time. One had to use what was available.
My temperamental grandmother Helena painted quickly and expressively while grandfather did all the painstaking work of drawing the cartoons to scale, outlining in ink and lettering. Grandmother cooked dinner at that time. And, when it was necessary to paint something to earn some money, grandmother would paint flowers in a vase and a buyer would be found immediately. Children did not go hungry. Grandparents decorated about 150 churches together and grandmother made a few dozen stained-glass windows after grandfather’s death. I took over from grandpa Eugeniusz when I was eleven. I tried to curb the excess energy I inherited from grandma and steady my hand that drew lines along and across the cartoon over a ruler made by grandfather from a stick ending in a tied cloth with a sponge inside. Grandpa had such inventions of his that were designed to make work easier for him and then for me. From my grandmother I inherited contacts with stained-glass studios from Warsaw, Krakow and Poznan, and I get orders for windows from time to time, mainly from churches but sometimes from private customers too. I really like doing it, especially because I can work with colour.
Group
Bożyk sisters – Żeglikowski aunts – the need for being and acting within a group – GROUP 13
https://pl.wikipedia.org/wiki/Grupa_13_(grupa_artystyczna)
There were many women in my family. The women, sisters, were spending time together, supported one another, played and helped one another. They created support groups without even realizing it.
The four Żeglikowski sisters including my great-grandmother had an excellent sense of humour; they were not beautiful and joked about the fact. For example, they dressed up in men’s clothing and went skiing together.
I, Marta, and my two sisters: Maśka and Magda were closest in the world to one another. We knew everything about one another and supported one another a lot. Each of us inherited a different talent and went on to practice a different art. Masia became a film director (she died in April 2021), Magda started making music: she formed a band, arranges and composes songs, is currently touring and recording together with her partner. And I went on to practice visual arts.
There is a need in me to focus on a specific task, on a specific goal – with other women. I think that this is a natural and well-known phenomenon described by ethnology and sociology.
Women’s meetings.
With my artist colleagues, we have created Group 13. We help one another and work together. We mount exhibitions together and gather to dissipate the clouds of tension and stress, to discuss our problems, those of our children, relationships and the world.
Working in such a collective gives enormous power and restores the belief that everything is possible.
Centre of the world
PLACE on Earth – heritage – HOME – Zakopane, Karmelicka, Emaus, identity – Polish inter-war art, Zakopane style, folk inspiration (Witkacy).
It is good to realise where my centre is in my life. The point on the map that feels closest, where we feel safe and at home. My home is in Małopolska. Krakow and the Tatra Mountains. Zakopane. My grandparents as students at the Academy of Fine Arts used to go to plein air workshops to the Tatras and stayed in Harenda. I used to go there my entire childhood. I am sentimental about Zakopane and I love the places that still remind me of the inter-war period, the beginnings of the Zakopane spa and intellectual life of artists and people of letters who lived there. The Witkiewicz family and artists inspired by folklore are very dear to me (and Skoczylas when it comes to graphics). I like the views of Rafał Malczewski’s skiing routes and realistic romantic landscapes by Stanisław Witkiewicz. I really like Formist sculptures (Polish expressionism and futurism of Pronaszko, Chwistek or Zamoyski). I also like small wooden Madonna figurines inspired by Cubism or Zakopane style tapestries (by Stryjeńska). What occupies me in graphic design is to show the movement of the figure and I think watching the artwork from that time has influenced me a lot. We also had a house inherited from aunt Róża and uncle Karol Morawski. A modernist house. Beautiful! It was arranged in the Zakopane style with Formist sculptures and tapestries by masters from Zakopane, with handicrafts made of wood and marble. We used to go there all our childhood. First steps with skis on and excursions to Tatra meadows with grandmother Maśka. There is a lot of history associated with the house; many celebrities have passed through it because my uncle was a well-respected physician and knew everyone in Zakopane. We were left with a pile of black-and-white photos. These were the days, the brilliant years of development for the Polish art, of the Zakopane style, Formism, woodcut, painting, dramaturgy and poetry! It seems to me that I could have been born then and that I would thrive in the then atmosphere of slight craziness… Unfortunately, the house is no longer ours. The history has finished. My centre of the world has moved…
Inspiration
Inheritance by choice – champions, role model, getting motivated
TOUCH – doctorate, a series of graphics about women
I think that we can also inherit what we want, what we choose for ourselves. And, for certain, we can treat such inheritance as our own if something feels particularly dear to us. I feel that poetry by Sylvia Plath, texts and awareness of a woman’s needs of Virginia Woolf are close to my heart. I watch Georgia O’Keeffe paintings free from styling to look like someone else’s. I admire the dance and the emotional choreography of Pina Bausch. I am hugely inspired by wisdom of Hildegard of Bingen, admire brave and wise Hypatia of Alexandria as well as strong and ambitious Maria Skłodowska-Curie and Frida Kahlo as she fought the pain and sought solace in painting, and small, bald Sinéad O’Connor as she called for justice. I admire Mother Teresa for her devotion to people and to God and I drop down into a dark night with her. I suffer for the humanity with Simone Weil and lock myself in my small, and yet the largest of all the possible rooms with Emily Dickinson.
I dedicated a graphic series entitled ‘Touch’ to the phenomenon of women who inspire me, who continue to teach and encourage being active, who make me ashamed whenever I do not do anything for the world. A cycle of 13 black-and-white linocuts with the portraits (or rather the energy, the aura) of each of these extraordinary women.
Man
Primordial sense of connection with the human being
A CAVE – the primordial need for visual expression – primitive man – cave drawings (a video)
Video https://www.circleproart.com/Marta-Bozyk
Nature
heritage – NATURE – earth – the Nature is my Homeland project
https://natureismyhomeland.asp.krakow.pl/zrealizowane/
I took a journey to the roots of humanity once. It was like turning back time. I was at the Impact 10 conference held in Santander, Spain. It turned out that there are a few dozen caves with paintings in nearby mountains.
We hired cars with a group of newly met graphic designers from different parts of the world and drove to meet a prehistoric man, our creative progenitor from thirty thousand years ago. It was a mystical experience, extremely important to me. This need to express and record thoughts preserved to this day, viewed in semi-darkness, in the cold, in dampness and deep in stone, made a remarkable impression on us. That subcutaneous feeling of contact with our ancestor through drawing, through rock. Drawings of animals inspire such great admiration in me! Just a few lines are enough for a unique animal caught in a specific situation to be shown to us. The connection with nature and the admiration and respect for it was much greater in primitive man than in modern man. It seems to me that we have lost that sensitivity. This is the opinion of the scientist and poet, naturalist Urszula Zajączkowska expressed in the film we produced as part of a grant to the university received from the National Agency for Academic Exchange. The project I have coordinated for the last three years is entitled Nature is my Homeland. We published five publications, opened five exhibitions and conducted four workshops for students and academic staff from four artistic universities of Poland, Serbia, Germany and the USA. We have reflected on many topics related to nature and our fascination with it. We discussed how to learn to love, respect and save her again. We learned to look at it in a new way. We watched historical collections of herbariums and botanic gardens and we learned new things about nature from botanical scientists. We listened to reports about urban bee keeping and new bird species arriving to cities. We listened to philosophical deliberations on what the earth might look like after us and how nature will deal with it. We listened to and watched wild animals. We looked at the art inspired by nature and did our own art out of natural materials. We wanted to learn how to watch the nature with attention and respect.
Nature is us and our basic heritage. We are all here on Earth with the animals, plants, insects, fungi, bacteria… and water. We have inherited a beautiful world and let us hope that our children and grandchildren will be able to say the same thing.
Geny
RODZINA – wartości, siła, geny
Mama, Tata – dom, nauczyciele, oparcie i siła, tradycja, czerpanie siły
Długo myślałam, jak ugryźć temat „Dziedzictwo”. Pomyślałam, że właściwie znajduję się teraz jakby w połowie swojej drogi. Mam prawie 50 lat i najzwyczajniej w świecie mogę zrobić podsumowanie mojego życia, dorobku twórczego, zweryfikować prawdziwe przyjaźnie i miłości.
Dziedzictwo może stać się moim podsumowaniem. Dziedziczymy coś, niesiemy jakieś odziedziczone po przodkach historie, czasem nawet nie uświadamiając sobie, że nie są nasze. Przeciągamy traumy wojenne, smutki czy chorobę melancholii, na którą zmarła podobno jedna z moich dziewiętnastowiecznych ciotek.
Zastanawiając się nad tematem, poczułam nagle, że byłabym nikim, gdyby nie to, co dziedziczę. Wydaje mi się, że mnie samej jest we mnie bardzo niewiele. Jestem biologicznie genetyczną składanką moich przodków ze strony ojca i matki, babć i dziadków. Myślę, że od każdej z tych rodzin coś otrzymałam. Dostałam we krwi. Nawet historie życiowe, rozczarowania, uniesienie serca, miłość do świata i ludzi, podziw dla przyrody, nawet radość z niektórych zapachów… Co roku w Święta Bożego Narodzenia najstarsi z rodu opowiadali historie rodzinne. Zacierają mi się w pamięci, ale zawsze coś z nich pozostaje. Czasem jakieś zamyślenie, zadziwienie, jakiś obraz stuletniego pradziadka siedzącego przy strumieniu w Tatrach nad szkicownikiem. Albo prapradziadka siedzącego z gromadką wnuków przed stajniami, w których prychają konie. Ożywają wyobrażone obrazy, dzięki fotografiom połączone z opowieściami przy rodzinnym stole, okraszone, smakiem tortu Fedora ciotek Fedykównych czy smakiem babcinej kutii z pszenicą, czy też smakiem barszczu, w którym utonął wuj – zapomniałam o jakim nazwisku. Pamiętam praciotkę (Mima) i jej opowieść o pierwszej wojnie, przerwaną przez płonącą choinkę. I ta wojna kojarzy mi się z ogniem ze świeczek u wujka Zbyszka Chudzikiewicza, gdyż tradycyjnie w latach 80. płonęły prawdziwe świece umieszczone na choince obok ukochanych podłużnych cukierków zawiniętych w celofan. Smak tych cukierków, już trochę nieświeżych, zjadanych dopiero po Trzech Królach. To przemieszanie moich wspomnień, smaków, zapachów z opowieściami starszego pokolenia znalazło sobie miejsce w ciele i w mózgu. Dużo zostaje w nas tej alchemicznej mieszanki z dzieciństwa.
Potem odtwarza się te opowieści co rok, w coraz mniejszym gronie, zniekształca te wspomnienia i prawda miesza się z wersjami opowiadanymi przez kolejne pokolenia. A może to nie był barszcz, w którym zakończył życie wuj, może to był rosół?
Tak więc, kiedy myślę o dziedziczeniu, to myślę właśnie o tych wszystkich rodzinnych historiach, miejscach, domach, obozach, frontach, walizkach, w których musiało zmieścić się życie zabrane przez prababcię z Kresów. Prababcia Anna, a właściwie Natalia, nigdy nie opowiedziała nam, dlaczego uciekła od rodziny i dlaczego już nigdy nie chciała się z nimi zobaczyć. Dlaczego zmieniła w swoim życiu wszystko. Uciekła na czas, bo nikt z jej bliskich nie przeżył wojny.
Mam w sercu też moją babcię Maśkę i malutką mamę i wujka Tomka, którzy miesiąc płynęli statkiem w najgorszym z możliwych smutków po śmierci ojca. Jak pudełko, w którym mieścił się malutki wujek Tomek, szurało spod jednej koi pod drugą, na falach. Aż czuję smak tych dziecięcych łez i potworny żal babci, której życie miłosne tam, za oceanem, się zamknęło.
Serce
Rodzice
Im jestem starsza, tym wyraźniej widzę, ile zawdzięczam moim rodzicom. Szczęśliwe dzieciństwo, mimo że w sklepach nic nie było. Że banana z paczki charytatywnej dzieliliśmy na pięć, tak jak i pomarańczę czy czekoladę. Ile miłości nam dali i siły, ci moi kochani rodzice!
Oboje nauczyciele. Mama opuszczała z pracy tylko dni na urodzenie dzieci. Nigdy nie poszła na chorobowy urlop.
Tata oddawał studentom swoje prywatne materiały do wykonania modeli, bo widział, że nie mają z czego ich zrobić, a projekty warte były poświęceń. Ile razy przyjmowaliśmy w domu studentów, którzy nie mieli stancji, bo za drogo. Ile razy tata odbierał w środku nocy z dworca kolejowego zagubione stypendystki?
Rodzice nauczyli mnie etyki i odpowiedzialności, a także wiary w wartości.
To dzięki nim jestem w stanie ofiarować dużo z siebie, znajdować w sobie siłę na dawanie światu swojej energii bez upominania się o zwrot.
Sztuka
Babcia dziadek – witraż, scenografia, wprowadzenie w profesję, tradycja
(Witraż, grafiki – Ręce)
http://martabozyk.blogspot.com/
Jako mała dziewczynka, wychowana w pracowni ojca projektanta-dizajnera i dziadków artystów, miałam możliwość patrzeć, jak się tworzy coś własnymi rękami. Jak na pustym kartonie pojawia się święty, jak z kawałków materiałów powstaje model scenografii teatralnej albo jak gnie się pleksi nad gazem, wokół drewnianego klocka. Tata do dzisiaj konstruuje kinetyczne rzeźby. Jak wynalazca dobiera zębatki i wahadła, aby poruszyć skomplikowaną konstrukcję. Bardzo podobało mi się, że tata skupia się na swojej twórczości i odnajduje w tym radość.
Dziadek scenograf i kostiumograf filmowy i teatralny miał pracownię nad mieszkaniem w bloku na osiedlu w Nowej Hucie. Babcia poświęciła jeden pokój na pracownię malarską i ścianę na rozpięcie kartonów do witraży w skali 1:1. Pamiętam, jak rozkładałam z nią na trawie, pod blokiem, wielkie kartony (wielkie okna), przykładając kamieniami w rogach, żeby wiatr ich nie zwiał. Pamiętam, jak babcia wyjeżdżała na swoje 10. piętro i robiła korekty z balkonu.
Pamiętam, jak po domu walała się średniowieczna zbroja i kapelusze ze strusim piórem.
Kolorowałyśmy z siostrą kostiumy narysowane do sztuk teatralnych. Ja chętniej rysowałam zielniki, które dziadek Eugeniusz amatorsko publikował wraz z zebranymi przez siebie opisami, wyjaśniając, co można jakim ziołem wyleczyć. Jego marzeniem było wydanie naturalnej, domowej apteczki.
Wykorzystałam te znalezione po latach kalki z rysunkami ziół, wypełnionymi przeze mnie kolorem, na wystawie w 2019 roku o tytule Stopień niepoznania. Dzięki propozycji kolegi botanika i kuratorce Kasi Skrobiszewskiej, ja i koledzy pokazaliśmy swoje pomysły zainspirowane przyrodą. Wystawa miała charakter konceptualny. Mieściła się w Centrum Edukacji Przyrodniczej UJ. Kiedy kolorowałam te zielniki mogłam mieć najwyżej 8 lub 9 lat. Wspominam ten czas z dziadkiem jako bezpieczny i fascynujący. Dziadek miał ogromną i niewyczerpaną wiedzę na wiele tematów. Chętnie nam opowiadał różne wymyślone historie. Potem tata też wymyślał dla nas swoje historie, przy których bardzo nie chciałyśmy zasnąć, bo wciągały nas i bardzo prosiłyśmy, żeby dziadek a potem tata dokańczali je od razu, a nie następnego wieczora.
Pamiętam ściany u dziadków, całe w książkach o sztuce, i babcię, która wyrywała strony przedtytułowe, żeby użyć kolorowego papieru do naklejenia w jakimś dziadka projekcie. Ani farby, ani kolorowe papiery nie były wtedy łatwo dostępne. Trzeba było użyć tego, co znajdowało się pod ręką.
Babcia Helena, pełna temperamentu, malowała szybko i ekspresyjnie, a dziadek wykonywał całą żmudną pracę rozrysowania kartonów w skali, konturów tuszem i liternictwo. Babcia w tym czasie gotowała obiad. A jak trzeba było coś namalować, żeby zarobić, to babcia malowała kwiaty w wazonie i od razu znajdował się kupiec. Dzieci nie były głodne. Dziadek i babcia razem ozdobili około 150 kościołów, a babcia po jego śmierci stworzyła jeszcze kolejne kilkadziesiąt witraży. Ja przejęłam w wieku 11 lat rolę po dziadku Eugeniuszu. Próbowałam w sobie opanować nadmiar energii po babci i uspokoić rękę, ciągnącą linie wzdłuż i w poprzek kartonu nad zrobionym przez dziadka liniałem z patyka zakończonego związaną szmatką z gąbką w środku. Dziadek miał swoje wynalazki, które miały ułatwić pracę jemu i potem mnie. Odziedziczyłam po babci kontakty z pracowniami witraży z Warszawy, Krakowa i Poznania i od czasu do czasu otrzymuję zlecenia na wykonanie okien, głównie kościelnych, ale i prywatnych. Bardzo lubię to robić, szczególnie, że mogę tu pracować w kolorze.
Grupa
Siostry Bożykówny – ciotki Żeglikowskie – potrzeba bycia i działania w grupie – GRUPA 13
https://pl.wikipedia.org/wiki/Grupa_13_(grupa_artystyczna)
W mojej rodzinie było dużo kobiet. Kobiety, siostry razem spędzały czas, wspierały się, bawiły, pomagały sobie. Tworzyły grupy wsparcia nawet nie zdając sobie z tego sprawy.
Cztery siostry Żeglikowskie, w tym moja prababcia, miały świetne poczucie humoru, a nie będąc urodziwe, stroiły sobie z tego żarty. Na przykład przebierały się w męskie stroje i zjeżdżały razem na nartach.
Ja – Marta – i moje dwie siostry – Maśka i Magda – byłyśmy sobie najbliższe na świecie. Wszystko o sobie wiedziałyśmy i bardzo się wspierałyśmy. Każda odziedziczyła inny talent i poszła w inną sztukę. Masia w film, została reżyserem (zmarła w kwietniu 2021 roku), Magda w muzykę – założyła zespół i sama układa piosenki i komponuje, obecnie razem z partnerem koncertują i nagrywają płyty. Ja zaś poszłam w sztukę wizualną.
Jest we mnie potrzeba skupienia się przy jakimś zadaniu dla konkretnego celu z innymi kobietami. Myślę, że to naturalne i znane zjawisko opisane w etnologii i socjologii.
Spotkania kobiet.
Razem z koleżankami artystkami stworzyłyśmy Grupę 13. Pomagamy sobie i razem pracujemy. Robimy wspólne wystawy i gromadzimy się, by rozproszyć chmury napięć i stresów, wspólnie omówić problemy nasze, dzieci, związków i świata.
Praca w takim kolektywie daje ogromną moc i przywraca wiarę, że wszystko się da.
Centrum świata
MIEJSCE Na ziemi – dziedzictwo – DOM – Zakopane, Karmelicka, Emaus, tożsamość – polska sztuka międzywojenna, styl zakopiański, inspiracja folklorem (Witkacy).
Dobrze w życiu uświadomić sobie, gdzie znajduje się moje centrum. Gdzie znajduje się ten punkt na mapie świata najbliższy nam, w którym czujemy się u siebie i bezpiecznie. Moim domem jest Małopolska. Kraków i Tatry. Zakopane. Moi dziadkowie jako studenci ASP jeździli na plenery pod Tatry, na Harendę. Ja jeździłam tam przez całe dzieciństwo. Mam sentyment do Zakopanego i kocham te miejsca, które jeszcze przypominają dwudziestolecie międzywojenne i początki kurortu zakopiańskiego i życia intelektualnego tamtejszych artystów i literatów. Rodzina Witkiewiczów i artyści inspirujący się folklorem są mi bardzo bliscy (a w grafice – Skoczylas). Lubię widoki tras narciarskich Rafała Malczewskiego, ale też realistyczne pejzaże romantyczne Stanisława Witkiewicza. Bardzo lubię rzeźby formistyczne (polski ekspresjonizm, ale i futuryzm, Pronaszki, Chwistka, Zamoyskiego). Lubię też niewielkie, drewniane, kubizujące figury Madonn czy kilimy w stylu zakopiańskim (Stryjeńskiej). W grafice zajmuje mnie pokazanie ruchu postaci, myślę że oglądanie twórczości z tego czasu bardzo na mnie wpłynęło. Mieliśmy też dom odziedziczony po cioci Róży i wuju Karolu Morawskich. Dom modernistyczny. Piękny! Urządzony w stylu zakopiańskim, z rzeźbami formistów i kilimami zakopiańskich mistrzów, a także rękodziełami z drewna i marmuru. Całe dzieciństwo tam jeździliśmy. Pierwsze kroki na nartach i wycieczki na hale tatrzańskie, jeszcze z babcią Maśką. Z domem tym wiąże się wiele historii, przewinęło się przez niego wiele sław, gdyż wuj był szanowanym lekarzem i znał całe Zakopane. Została nam sterta biało-czarnych zdjęć. To były czasy, genialne lata rozwoju polskiej sztuki, stylu zakopiańskiego, formizmu, drzeworytu, malarstwa, dramaturgii i poezji! Wydaje mi się, że mogłabym się wtedy urodzić, że ta atmosfera takiego lekkiego „bzika tropikalnego” bardzo by mi odpowiadała… Dom niestety nie jest już nasz. Historia została skończona. Moje centrum świata się przesunęło…
Inspiracja
Dziedzictwo z wyboru – mistrzynie, wzór, czerpanie motywacji
DOTYK – doktorat seria grafik o kobietach
Myślę, że możemy dziedziczyć także i to, co wybierzemy. Na pewno możemy takie dziedzictwo potraktować jako własne, jeśli jest nam szczególnie bliskie. Dla mnie bliska jest poezja Sylvii Plath, teksty i świadomość potrzeb kobiety Virginii Woolf. Obserwuję wolne od stylizacji na kogoś innego obrazy Georgii O’Keeffe. Podziwiam taniec, choreografię uczuciową Piny Bausch. Ogromnie inspiruje mnie mądrość Hildegardy z Bingen, podziwiam dzielną i mądrą Hypatię z Aleksandrii, a także silną i ambitną Marię Skłodowską-Curie, walczącą z bólem i szukającą ukojenia w malarstwie Fridę Kahlo czy wołanie o sprawiedliwość drobnej, łysej Sinéad O’Connor. Podziwiam oddanie ludziom i Bogu Matki Teresy i razem z nią wpadam w ciemną noc. Cierpię za ludzkość z Simone Weil i zamykam się w swoim małym, a największym z możliwych pokoi z Emily Dickinson.
Cykl graficzny Dotyk poświęciłam kobietom, które mnie inspirują, uczą i przywołują do aktywności, wywołując we mnie wstyd, gdy nic nie robię dla świata. Powstał cykl 13 czarno-białych linorytów z portretami (właściwie energią, aurą) każdej z tych niezwykłych postaci.
Człowiek
Pierwotne poczucie łączności z istotą ludzką
JASKINIA – Potrzeba pierwotna ekspresji wizualnej – człowiek pierwotny – rysunki naskalne (wideo)
Wideo https://www.circleproart.com/Marta-Bozyk
Przyroda
Dziedzictwo – NATURA – ziemia – projekt Nature is my Homeland
https://natureismyhomeland.asp.krakow.pl/zrealizowane/
Odbyłam kiedyś podróż do korzeni ludzkości. Zupełnie jakbym cofnęła czas. Akurat przebywałam na konferencji Impact 10, która odbywała się w Hiszpanii, w Santander. Okazało się, że w niedalekich górach mieści się kilkadziesiąt jaskiń z malowidłami naskalnymi.
Wraz z grupą nowo poznanych grafików z różnych stron świata wypożyczyliśmy auta i pojechaliśmy na spotkanie z człowiekiem z prehistorii, naszym twórczym protoplastą sprzed trzydziestu tysięcy lat. Było to mistyczne przeżycie, niezwykle dla mnie ważne. Ta potrzeba ekspresji i zapisania myśli, zachowana do dziś, oglądana w półmroku, w chłodzie, wilgoci i głęboko w skałach, wywarła na nas ogromne wrażenie. To podskórne uczucie kontaktu poprzez rysunek, poprzez skałę, z naszym przodkiem. Rysunki zwierząt budzą we mnie ogromny podziw! Dosłownie kilka kresek, a pojawia się wyjątkowe zwierzę w konkretnej sytuacji. Ta łączność z naturą, podziw i szacunek dla niej był u człowieka pierwotnego znacznie większe niż u współczesnego. Mam wrażenie, że straciliśmy tę wrażliwość.
Tak też sądzi naukowiec i poetka, przyrodnik Urszula Zajączkowska wypowiadając się w filmie, który zrealizowaliśmy w ramach grantu dla uczelni, otrzymanego z Narodowej Agencji Wymiany Akademickiej. Projekt, który koordynowałam przez trzy ostatnie lata, nosi nazwę Nature is my Homeland. Wydaliśmy pięć publikacji, otwarliśmy pięć wystaw i przeprowadziliśmy cztery warsztaty dla studentów i kadry akademickiej z czterech uczelni artystycznych z Polski, Serbii, Niemiec i USA. Podjęliśmy rozważania na wiele tematów związanych z naturą i naszą nią fascynacją. Zastanawialiśmy się, jak znów nauczyć się ją kochać, szanować i oszczędzać. Uczyliśmy się patrzeć na nią na nowo. Oglądaliśmy zbiory historyczne i zasoby herbariów i ogrodów botanicznych, dowiadywaliśmy się od botaników o przyrodzie i całkiem nieznanych nam rzeczach. Słuchaliśmy o hodowli pszczół w miastach i gatunkach ptaków nowo przybyłych do miast. Słuchaliśmy rozważań filozoficznych o tym, jak może wyglądać ziemia po nas i jak sobie poradzi przyroda. Słuchaliśmy dzikich zwierząt i oglądaliśmy je. Patrzyliśmy na sztukę inspirowaną naturą i sami tworzyliśmy sztukę z naturalnych materiałów. Chcieliśmy nauczyć się obserwować przyrodę z uwagą i szacunkiem.
Natura to my i nasze podstawowe dziedzictwo. Jesteśmy tu na Ziemi wszyscy razem – ze zwierzętami, roślinami, owadami, grzybami, bakteriami… wodą. Odziedziczyliśmy piękny świat – oby nasze dzieci i wnuki mogły powiedzieć to samo.
Марта Божик
«Сучасні пошуки спадщини»
Семінар, організований Академією мистецтв у Кракові, є частиною багатолітнього проекту під назвою «Віднайдене. Краса у часі та просторі», що спільно фінансується Міністерством культури та національної спадщини в рамках Програми «Культура», Дія 2 «Покращення доступу до культури та мистецтва» в рамках Фінансового механізму Європейського економічного простору на 2014-2021 роки.
Гени
РОДИНА – цінності, сила, гени
Мати, Батько – дім, вчителі, підтримка і сила, традиція, черпання сили
Я довго думала, як розкусити тему «Спадщини». Я думала, що зараз перебуваю уже якби на половині свого шляху. Мені майже 50 років і я можу просто підбити підсумки свого життя, творчих досягнень, перевірити справжню дружбу та кохання.
Спадщина може стати моїм підсумуванням. Ми щось успадковуємо, несемо в собі якісь історії, успадковані від предків, інколи навіть не усвідомлюючи, що вони не наші. Витягуємо воєнні травми, горе чи хворобу меланхолії, від якої нібито померла одна з моїх тіток в ХІХ столітті.
Розмірковуючи над цією темою, я раптом відчула, що я була б ніким, якби не те, що я отримала у спадок. Мені здається, що мене самій у мені дуже мало. Я є біологічною генетичною сумішшю моїх предків по батьківській і материнській лінії, бабусь і дідусів. Мені здається, я щось отримала від кожної з цих родин. Отримала у крові. Навіть життєві історії, розчарування, відданість, любов до світу і людей, захоплення природою, навіть радість від деяких запахів… Щороку на Різдво старші з родини розповідали родинні історії. Вони стираються з моєї пам’яті, але щось з них завжди залишається.
Часом якась задумливість, подив, якийсь образ столітнього прадіда, який сидить біля струмка в Татрах над етюдником. Або прапрадіда, який сидить з купою онуків перед стайнею, де фиркають коні. Уявні образи оживають, завдяки фотографіям, поєднаним із розповідями за родинним столом, приправленими смаком пирога Федора тіток Федикових чи смаком бабусиної куті з пшеницею, чи смаком борщу, в якому втопився мій дядько – я забула його ім’я. Пам’ятаю свою двоюрідну прабабку (Міму) і її розповідь про Першу світову війну, перервану палаючою ялинкою.
І ця війна асоціюється у мене з вогнем свічок у мого дядька Збишека Худзікевича, бо традиційно у 80-х горіли справжні свічки, які ставили на ялинку поряд із улюбленими довгастими цукерками, загорнутими в целофан. На смак ці цукерки трохи черстві, їдять їх лише після свята Трьох Королів. Це змішання моїх спогадів, смаків, запахів з розповідями старшого покоління знайшло місце в тілі та в мозку. Багато цієї алхімічної суміші з дитинства залишається в нас.
Потім ці історії переказують щороку в дедалі вужчих колах, спотворюючи ці спогади, і правда змішується з версіями, розказаними наступними поколіннями. А може, це був не борщ, в якому дядько закінчив своє життя, а може, це був бульйон?
Тож, коли я думаю про спадок, я думаю про всі ті сімейні історії, місця, будинки, табори, фронти, валізи, в які мало вміститися життя моєї прабабусі з Кресів. Прабабуся Анна, а точніше Наталя, так і не розповіла нам, чому втекла від рідних і чому більше ніколи не хотіла зустрітися з ними. Чому вона змінила все у своєму житті. Вчасно втекла, бо ніхто з її рідних не пережив війни.
У серці також я маю бабусю Маську та маленьку маму і дядька Томка, які місяць пливли на кораблі в найстрашнішому із можливих смутку після смерті батька. Як ящик, в якому лежав маленький дядько Томек, совався від одного ліжка до іншого, коли гойдало на хвилях. Я майже відчуваю смак тих дитячих сліз і страшне горе моєї бабусі, особисте життя якої закінчилося там, за океаном.
Серце
Батьки
Чим старшою я стаю, тим більше бачу, скільки я зобов’язана своїм батькам. Щасливим дитинством, хоча у магазинах нічого не було. Банан із благодійного пакету ми ділили на п’ятьох, як і апельсин чи шоколадку. Скільки любові і сили дали вони нам, мої улюблені батьки!
Обидва вчителі. Мама йшла з роботи тільки в дні, коли народжувала дітей. Ніколи не брала лікарняну відпустку.
Тато віддавав учням свої приватні матеріали для виготовлення моделей, бо бачив, що їм нема з чого їх робити, а проекти варті були жертв. Скільки разів ми приймали вдома студентів, які не мали кімнати, тому що це було занадто дорого. Скільки разів тато забирав з вокзалу серед ночі заблукалих стипендіаток?
Мої батьки навчили мене етики та відповідальності, а також віри в цінності.
Саме завдяки їм я можу віддати багато із себе, знайти в собі сили дарувати світу свою енергію, не вимагаючи віддачі.
Мистецтво
Бабуся, дідусь – вітраж, стенографія, знайомство з професією, традиція
(Вітраж, графікі – Руки)
http://martabozyk.blogspot.com/
Ще маленькою дівчинкою, яка виховувалася в майстерні батька-дизайнера та дідуся і бабусі – художників, я мала можливість спостерігати, як щось створюється власними руками. Як з порожньої коробки з’являється святий, як зі шматочків матеріалу виготовляється модель театральної декорації або як оргскло згинається над газом навколо дерев’яного бруска.
Тато й донині будує кінетичні скульптури. Подібно винахіднику він добирає шестерні та маятники, щоб перемістити складну конструкцію. Мені дуже сподобалося, що тато зосереджується на своїй роботі і знаходить у ній радість.
Мій дідусь сценограф і художник по костюмах для кіно і театру, мав майстерню над квартирою в будинку у житловому масиві в Новій Гуті. Одну кімнату бабуся відвела під студію малювання, а стіну використовувала для натягування картону для вітражів у масштабі 1:1. Пам’ятаю, як я з нею розкладала на траві, під багатоквартирним будинком великі картонні коробки (великі вікна), клала по кутах каміння, щоб їх вітром не здувало. Я пам’ятаю, як бабуся йшла на свій 10 поверх і робила поправки з балкона.
Пам’ятаю розкидані по дому середньовічні обладунки та капелюхи зі страусовим пір’ям.
Ми з сестрою розфарбовували костюми, намальовані для театральних вистав. Я охочіше малювала гербарії, які дід Євгеніуш по-аматорськи публікував разом із зібраними ним описами, пояснюючи, що якою травою можна лікувати. Його мрією було видати натуральну домашню аптечку.
Ці кальки з малюнками трав, знайденими через роки, розмальовані мною, я використала на виставці 2019 року під назвою «Ступінь невідомості» (пол. Stopień niepoznania). Завдяки пропозиції колеги-ботаніка та куратора Касі Скробішевської я та мої колеги показали наші ідеї, натхненні природою. Виставка мала концептуальний характер. Розташувалася вона у Центрі природничої освіти Яґеллонського університету. Коли я розфарбовувала ці гербарії, мені могло бути не більше 8-9 років. Я пам’ятаю цей час з дідусем як безпечний і захопливий. Дідусь мав величезні й невичерпні знання у багатьох сферах. Він із задоволенням розповідав нам різні вигадані історії. Потім тато теж вигадував для нас свої історії, від яких ми дуже не хотіли засинати, тому що вони нас затягнули і ми просили діда, а потім тата закінчити їх відразу, а не наступного вечора.
Я пам’ятаю, що стіни моїх бабусь і дідусів були заставлені книжками про мистецтво, і мою бабусю, яка виривала форзаци, щоб наклеїти кольоровий папір на якийсь дідусів проект. У той час фарби чи кольоровий папір важко було дістати. Доводилося користатися тим, що було під рукою.
Бабуся Гелена, сповнена темпераменту, малювала швидко й експресивно, а дідусь виконував всю копітку роботу — малювання картонних аркушів у масштабі, контури тушшю та літери. Бабуся в цей час готувала обід. А коли треба було щось намалювати, щоб заробити, бабуся малювала квіти у вазі, і відразу знаходився покупець. Діти не були голодні. Разом дідусь і бабуся прикрасили близько 150 костьолів, а після його смерті бабуся створила ще кілька десятків вітражів. У 11 років я перейняла роль від свого дідуся Євгеніуша. Я намагалася опанувати надлишок енергії, що дістався мені від бабусі, і заспокоїти свою руку, яка малювала лінії вздовж і впоперек картону над зробленою дідусем лінійкою з палиці, на кінці якою була зв’язана шматка із губкою всередині. У діда були свої винаходи, які мали полегшити роботу йому, а потім і мені. Від бабусі я успадкувала контакти з вітражними майстернями з Варшави, Кракова та Познані, час від часу отримую замовлення на вітражні вікна, переважно костьольні, але також приватні. Мені дуже подобається це робити, тим більше, що тут я можу працювати в кольорі.
Група
Сестри Божик – тітки Жеґліковські – потреба бути і діяти в групі – ГРУПА 13
https://pl.wikipedia.org/wiki/Grupa_13_(художня група)
У моїй родині було багато жінок. Жінки, сестри проводили час разом, підтримували одна одну, веселилися, допомагали одна одній. Вони створили групу підтримки, навіть не підозрюючи про це.
Чотири сестри Жеґліковські, включно з моєю прабабусею, мали чудове почуття гумору, вони не були красунями і кепкували з цього. Наприклад, вони одягалися в чоловічий одяг і разом каталися на лижах.
Я, Марта, і дві мої сестри – Маська і Магда – були найближчі одна одній у світі. Ми знали все одна про одну і дуже підтримували одна одну. Кожна успадкувала різний талант і пішла у різне мистецтво. Мася в кіно, стала режисером (померла у квітні 2021 року), Магда в музику – заснувала групу і сама пише пісні, зараз з партнером дають концерти та записують альбоми. І я пішла в образотворче мистецтво.
Мені потрібно зосередитися на якомусь завданні для конкретної мети з іншими жінками. Я вважаю, що це природний і добре відомий феномен, описаний в етнології та соціології.
Жіночі зустрічі.
Разом із моїми колегами ми створили Групу 13. Ми допомагаємо одна одній і працюємо разом. Ми організовуємо спільні виставки та збираємося, щоб розсіяти хмари напруги та стресу, разом обговорити наші проблеми, проблеми дітей, стосунків та світу.
Робота в такому колективі дає велику силу і повертає віру в те, що все можливо.
Центр світу
МІСЦЕ на землі – спадщина – ДІМ – Закопане, Кармелічка, Емаус, ідентичність – польське міжвоєнне мистецтво, закопянский стиль, натхнення фольклором (Віткацій)
Добре в житті усвідомлювати, де є мій центр. Де розташовується цей пункт найближчий до нас на мапі світу, де ми відчуваємо себе як вдома та в безпеці. Малопольща є моїм домом. Краків і Татри. Закопане. Будучи студентами Академії мистецтва, мої дідусь і бабуся їздили на пленери в Татри, до Харенди. Туди я їздила все своє дитинство. Я люблю Закопане і люблю ті місця, які досі нагадують мені міжвоєнний період і початок курорту Закопане та інтелектуальне життя місцевих художників і письменників. Мені дуже близька родина Віткевичів і художники, натхненні фольклором (а в графіці – Скочилас). Мені подобаються краєвиди гірськолижних схилів Рафала Мальчевського, а також реалістичні романтичні пейзажі Станіслава Віткевича.
Мені дуже подобаються формістичні скульптури (польський експресіонізм, а також футуризм, Пронашка, Хвістека, Замойського). Мені також подобаються маленькі, дерев’яні, кубістичні фігурки Мадонн або килими в закопанському стилі (Стриєнської). У графіці мене цікавить показаний рух персонажів, я думаю, що перегляд творчості того часу дуже вплинув на мене. У нас також був дім, що залишився у спадок від тітки Рози та дядька Кароля Моравських. Модерністичний будинок. Гарний! Оздоблений у закопанському стилі зі скульптурами формістів і килимами закопанських майстрів, а також виробами ручної роботи з дерева та мармуру. Ми все дитинство туди їздили. Перші кроки на лижах і подорожі в Татри ще з бабусею Маською. З цим будинком пов’язано багато історій, через нього пройшло багато знаменитостей, адже дядько був шанованим лікарем і знав усе Закопане. У нас залишилася купа чорно-білих фотографій. То були часи, блискучі роки розвитку польського мистецтва, закопанського стилю, формізму, ксилографії, живопису, драматургії та поезії! Мені здається, що я могла би тоді народитися, що ця атмосфера такого легкого «тропічного божевілля» мені б дуже пасувала… На жаль, будинок уже не наш. Історія закінчена. Мій центр світу змістився…
Натхнення
Спадщина за вибором – чемпіони, приклад, мотивація
ДОТИК – докторська, серія графічних робіт про жінок
Я думаю, що ми також можемо успадкувати те, що виберемо. Безумовно, ми можемо ставитися до такої спадщини як до своєї, якщо вона нам особливо близька. Для мене близька поезія Сільвії Плат, лірика та усвідомлення потреб жінки Вірджинії Вулф. Спостерігаю за картинами Джорджії О’Кіф вільними від стилізацій, подібних до когось іншого. Я захоплююсь танцем та емоційною хореографією Піни Бауш. Мене дуже надихає мудрість Гільдеґарди Бінгенської, я захоплююся сміливою та мудрою Гіпатією з Александрії, а також сильною та амбіційною Марією Складовською-Кюрі, Фрідою Кало, яка бореться з болем і шукає розради в живописі, чи криком справедливості маленької, лисої Шинейд О’Коннор. Я захоплююся відданістю Матері Терези людям і Богу і падаю разом з нею в темну ніч. Я страждаю за людство разом із Сімоною Вейль і замикаюся у своїй маленькій, а водночас у найбільшій з можливих кімнат з Емілі Дікінсон.
Я присвятила графічну серію Дотик жінкам, які мене надихають, навчають і закликають до діяльності, змушуючи мене соромитися, коли я нічого не роблю для світу. Була створена серія з 13 чорно-білих ліногравюр з портретами (власне енергією, аурою) кожної з цих неординарних постатей.
Людина
Первісне відчуття зв’язку з людиною
ПЕЧЕРА – Первинна потреба у візуальному вираженні – первісна людина – наскальні малюнки (відео)
https://www.circleproart.com/Marta–Bozyk
Природа
Спадщина – ПРИРОДА – земля – проект Nature is my Homeland
https://natureismyhomeland.asp.krakow.pl/zrealizowane/
Одного разу я здійснила подорож до витоків людства. Ніби повернула час назад. Я була на конференції Impact 10, яка відбувалася у Сантандері, Іспанія. Виявилося, що в прилеглих горах є кілька десятків печер з наскальними малюнками.
Разом із групою нових знайомих-графіків з різних куточків світу ми орендували машини й поїхали на зустріч з людиною з доісторичних часів, з нашим творчим предком тридцятитисячолітньої давності. Це був містичний досвід, надзвичайно важливий для мене. Ця потреба висловлювати й записувати думки, збережена донині, побачена в сутінках, у холоді, сирості й глибоко в скелях, справила на нас велике враження. Це підшкірне відчуття контакту через малюнок, через скелю, з нашим предком. Малюнки тварин викликають у мене величезне захоплення! Буквально кілька штрихів, і в конкретній ситуації постає унікальна тварина. Цей зв’язок з природою, захоплення і повага до неї були набагато більшими у первісної людини, ніж у сучасної. Я відчуваю, що ми втратили цю чутливість.
Так теж вважає науковець і поетеса, натураліст Уршула Зайончковська у фільмі, який ми зняли в рамках гранту для університету, отриманого від Польського національного агентства академічних обмінів. Проект, який я координую останні три роки, називається «Nature is my Homeland». Ми видали п’ять публікацій, відкрили п’ять виставок і провели чотири майстер-класи для студентів і викладачів з чотирьох мистецьких шкіл Польщі, Сербії, Німеччини та США. Ми розглянули багато тем, пов’язаних з природою і нашим захопленням нею. Ми обговорювали, як знову навчитися любити, поважати і берегти її. Ми навчилися дивитися на неї по-новому. Ми ознайомилися з історичними колекціями та ресурсами гербаріїв та ботанічних садів, дізналися від ботаніків про природу та зовсім невідомі нам речі. Ми слухали про бджільництво в містах і нові види птахів, що з’являються в містах. Ми слухали філософські міркування про те, якою може бути земля після нас і як природа впорається з цим. Ми слухали диких тварин і спостерігали за ними. Ми дивилися на мистецтво, натхненне природою, і самі створювали мистецтво з природних матеріалів. Ми хотіли навчитися спостерігати за природою з увагою та повагою.
Природа – це ми і наша основна спадщина. Ми всі разом тут, на Землі – з тваринами, рослинами, комахами, грибами, бактеріями … водою. Прекрасний світ залишився нам у спадок – нехай так скажуть наші діти та онуки.
The text was presented as part of the „Finding Heritage in Contemporary” seminar implemented as part of the „Found. Beauty in time and space” realized by the Jana Matejko Academy of Fine Arts in Krakow in cooperation with partners from Iceland and Norway, financed by the “Culture” Program, Outcome 2 “Access to arts and culture improved” within the European Economic Area (EEA) Financial Mechanism 2014-2021.
Tekst został wygłoszony w ramach seminarium „Współczesne odnajdywanie dziedzictwa”, zorganizowanego w ramach projektu „Odnalezione. Piękno w czasie i przestrzeni”, zrealizowanego przez Akademię Sztuk Pięknych im. Jana Matejki w Krakowie we współpracy z partnerami z Islandii oraz Norwegii, w ramach Programu „Kultura” Działanie 2 „Poprawa dostępu do kultury i sztuki”, MF EOG 2014-2021.
