Postprodukcja. Kultura jako scenariusz – jak sztuka przeprogramowuje współczesny świat
Nicolas Bourriaud
Odnalezione. Piękno w czasie i przestrzeni / Found. Beauty in time and space / Уповноважений мера міста Краків з питань культури «Віднайдене. Краса в часі та просторі»
When I was invited to present a paper at a conference with such an unambiguous title, I recalled the words I remembered from my high school years: Cyprian Kamil Norwid wrote: ‘the past is today, only slightly further’. I remembered them in the context of the debate about finding heritage. Its incessant negotiation and interpretation is at the core of our conversation and our work. It is also an important message for art students, community heritage custodians, municipal decision-makers and cultural staff. I considered this thought by Norwid extremely adequate in this context. It remains a very apt attitude to the cultural heritage of cities and communities.
Since 2019 I have been the Cultural Representative of the President of the City of Krakow. This is a unique function: I represent the President of the city in the broad field of culture and, at the same time, I connect different worlds. Including the world of heritage, culture and international activities of Krakow. I also represent the President of Krakow in contacts with international institutions such as the ICORN (International Cities of Refuge Network) Board of Directors, the team preparing the UNESCO World Heritage Session, UNESCO congress of creative cities, the Board of Directors of OWHC, the Organisation of World Heritage Cities. The latter brings together 300 historic cities which regard their cultural heritage as an invaluable area, use their heritage for present and future purposes and see their heritage as a reference point for their activities, a mirror of civilisation, but which also strive to ensure that the core of the city, its historic heart, retains its importance and communal nature for its inhabitants.
This context is important because, in 1978, UNESCO inscribed the Old Town with the Wawel, Stradom and Kazimierz as the first urban entry, the first European urban centre (next to the historic centre of Quito in Ecuador) of particular importance to human civilisation on the World Heritage List. This is how what UNESCO calls OUV or outstanding universal value of our city was recognised. The entry was based on criterion IV as ‘an outstanding example of an architectural ensemble illustrating a significant stage in the history of mankind’.
The World Heritage Area is a vibrant centre of culture, administration, commerce, science and religion of the city, diverse in terms of the number and value of monuments, cultural traditions and social status of the inhabitants. Even though it is facing pressure due to temptations to misuse its priceless heritage, it still remains a stunningly beautiful example of overlapping epochs, architectural thought, art, resourcefulness and generosity of our ancestors.
Krakow is often perceived as the heart of Poland and ‘the most Polish out of all the Polish cities’. It is one of the ancient cities of our continent where the oldest books in this part of Europe were printed; the first book was printed here in 1474 and it was the Latin ‘Almanach Cracoviensis’ while 1530 is the date when the first book in Hebrew was published. For centuries, Krakow used to be an important centre of Jewish printing. It is often considered evidence of the multireligious nature of our heritage. When Krakow held the honourable millennium title of the European Capital of Culture in 2000, main highlights of the cultural programme included: Thought, Spirituality, Creativity as well as the figure of the city of seven traditions and seven religions.
Where, if not in Krakow, are we supposed to talk about how to find new contexts for a broad understanding of heritage. This city, its history, the universal and authentic value of cultural heritage, the history of the university and, last but not least, the oldest artistic university in our country: the Academy of Fine Arts established by Jan Matejko with its great traditions of conservation, educating new generations of practicians and experts who face the challenges of conservation, restoration and interpretation of heritage. Artistic activities, incessant critical reflection, reworking, finding, inspiration, action, description and narration. The Academy of Fine Arts plays an important role in nurturing the continuity of conservation knowledge and thought.
From another perspective, 117 museum branches in our city, including national and municipal galleries, thematic, church and university museums as well as, increasingly frequently, private ones weave a dense web of stories and meanings around the city. Our attitude to heritage increasingly defines our identity as inhabitants of Krakow, our aspirations, ideas and utopias, our perspective of the future and our European identity. It is the role of museums to take an active part in this process. It is the role of museums to ‘remember and look to the future’, as Michał Niezabitowski, the Director of the Museum of Krakow has recently said in an interview for the Kraków Culture quarterly. From this perspective, the past becomes a language used for the creation of the present and interpretation of our contemporaneity. Museums tell us about people, their history and their present, and they also give us the key to the contemporary discussion about the future. A museum is also there to co-create our city here and now; Mr. Niezabitowski calls this phenomenon ‘reworking the golden legend of the city’.
While I talk about the Museum of Krakow, it is worth recalling one of the many important chapters in the history of the city. A decision was made to return the sculpture depicting St. Christopher to the façade of the Krzysztofory Palace after 230 years. It was an opportunity to recall not only the story of the sculpture’s disappearance more than two hundred years ago but also the beginnings of the townhouse number 35 in the Main Market Square, currently the seat of the Museum of Krakow. Its name, Krzysztofory, probably originated from the statue of St. Christopher that adorned it since 1380. The sculpture typical for the iconography of that motif depicted the saint carrying Child Jesus across a river. 230 years ago, in 1791, the then owner of the palace, Jacek Kluszewski, removed it from the façade and the niche where it stood was bricked up. The sources do not report what happened to the statue afterwards but the legend maintains that fragments of the damaged statue of St. Christopher held in the collection of the National Museum in Krakow is the same sculpture and, what is more, that it was thrown down centuries ago in a barbaric gesture. The deed supposedly agitated the people of Krakow and even caused riots. Historical sources are silent on the subject but the legend and the mysterious disappearance of the statue say a lot about the qualities characteristic for the local burghers. In turn, the not always easy decision on how to interpret that story and reinstate it, how to share and execute it again is also important. Since July 2021, St. Christopher by Prof. Aleksander Śliwa referring to typical iconography has been proudly standing on the façade. Is the filled niche in the façade supposed to replace the story about absence? When it comes to such grave decisions, it sometimes has to be considered that an empty niche is also a story. It is a witness and a pretext for speculation, for interpreting the heritage. Which element of the heritage is of greater importance for the community? The story about the disappearance of the sculpture or its reinstatement? Weighing these two myths makes a lot of sense. We often reinstate the lost elements of our heritage and this decision can give a clear message. St. Christopher proudly crowned the façade of Krzysztofory and became the symbol of the restoration of this unique bourgeois palace after a long process of restoration of its interiors.
I have also visited vast warehouses of the Krakow Ethnographic Museum in the Wolnica Town Hall and an exhibition in Esterka’s house recently. I admired woodcuts from Płazów, a 1650 shrine from Anielów, incredible visionary images by Maria Wnęk, historical nativity scenes from Krakow, 19th-century Kontush and Zupan outfits as well as African weapons, Japanese masks, colonial collections and stunning collections presenting the culture of Polynesia and Oceania. It is an awesome collection of 316 thousand exhibits, not used in full to this day. It is a probabilistic reservoir of many meanings; each object can interpret any concept of exhibitions focused on the society, civilisation, art, handicrafts, and the collection itself could serve as a foundation for the construction of many museums of civilisation with an international impact. Collections of the Krakow Ethnographic Museum ‘Unattainable Earth’ with even the title of the exhibition referring to one of the most renowned works by Czesław Miłosz. The unattainable collection could focus on the history of mankind, its key transformations of sensitivity, it could interpret contemporaneity through the lens of the 19th- and 20th-century collections and panopticons. Unattainable future, only slightly further.
And my final impression, which I recall not coincidentally in connection with the participation in this conference of Prof. Jarosław Adamowicz. I remember what I felt when Prof. Jarosław Adamowicz has let me climb to the top of Wit Stwosz’s altarpiece towards the end of December 2020, on the scaffolding rising high around that wonderful world-class polyptych. Prof. Adamowicz supervised the conservation and, at the same time, the multifaceted research project, with a team of experts in various fields. I was lucky to be in the Basilica at a few significant moments when the altarpiece was first very carefully disassembled and, after that, meticulously reassembled with attention to the tiniest detail. We talked a lot during that time. I discovered then that the altarpiece is an important metaphor of our world, our city, and also the hidden beauty rediscovered in time and space.
I saw experts tenderly lifting individual parts of the altarpiece, searching for the key to its durability, its preservation, its secrets. Studying the materials, the condition of the wood, tensions between elements and spatial relations. I saw a great narrative and dynamic theatrum mundi, another key to understanding Krakow. I believe that the altarpiece hides a secret key to understanding ourselves and the nature of this city, also in our times. On that altarpiece, the apostles are reading books, there are artists and angels playing instruments, there is a whole herbarium of that time not touched by any restorer for five centuries: there are dandelions, pansies, comfreys, there are monkeys stealing oranges, and in the scene of ecstasy, the Dormition scene, the touch of St. John’s hands repeats the same tender gesture that we know from the Sistine Chapel motif often used in the pop culture, the same mystique of the touch of God the Father creating man. Mary’s hands in St. John’s hands – one of the most beautiful fragments of that beauty untold and continually found in time and space.
I believe that these few associations that I have evoked today are able to describe our world, civitas nostra Cracoviensis, understood as a community of inhabitants. For it is the faces of Kraków’s burghers that can be seen on Veit Stoss’s altarpiece, in the heads of the Wawel Castle that have survived the ravages of history, in the crests on our townhouses (another amazing subject to explore). Veit Stoss, the altarpiece of miracles, and its return to Krakow with the Wawel tapestries and the Lady with an Ermine shortly after the Second World War were a national demonstration, a seized opportunity to set in motion all the triumphalism and propaganda power of the People’s Republic in that era, but that important process of restitution of national assets also had another very important aspect, which was the negotiation of meanings and the reconstruction of the community around the pillars of its continuity. This is why I think that there was something more in that excitement from more than 70 years ago. I felt these emotions myself during the ceremony of the public opening of the altarpiece: the creak of the lowered wings of the altarpiece, City President Jacek Majchrowski noticed a delicate ray of sunlight shining through the upper right panel of the altarpiece then – probably in the Resurrection scene – a gap left by successive conservation teams. They were left as traces of earlier works. They were left because master Władysław Łuszczkiewicz and Jan Matejko who were in charge of the first conservation work of the pentaptych left them there in 1866–1869. Professor Adamowicz explained why he retained these losses, just like the creaking, sliding doors of the altar shrine, not aligned, left in their imperfect symmetry by the latest restoration team. Nobody lifted the old hinges. Retaining these imperfections was a significant gesture. Someone dared to weigh the power of a story: should we remove the imperfections or rather highlight them, should we show the process of change in time as beauty captured in time and space? A lot can be said through absence, an opportunity for a variety of interpretations can be opened by retaining a defect. Then, it is possible to talk not only about the altarpiece but also about people who made these decisions. A defect can be interpreted in many ways.
Please bear with all these impressions of mine found in time and space. When working with the cultural heritage of the city, one needs to be capable of simple admiration. For admiration is the prerequisite of finding beauty. Stoss’s work was to be replaced by a fashionable Baroque altarpiece in the 17th century. Fortunately, this did not happen. The altarpiece was appreciated again when, in 1822, one of the most eminent European sculptors of the time, Bertel Thorvaldsen, admired the artist’s mastery. Archpriest Wincenty Łańcucki took the first steps towards the conservation of the altar in 1832. The admiration and its description is also the prerequisite of interpretation. Admiration comes from noticing. It is the same with the care for heritage: to notice is to give meaning, the unnamed, the unnoticed – does not exist. There is no heritage that begins with something other than admiration.
Krakow offers us stimuli, impulses to test our knowledge, imagination, our ability to bind and give meaning as well as our decoding skills. This is a palimpsest story of civilization: representative, universal and authentic. It contains the continuity of epochs, styles and the succession of generations. All of these need translators, interpreters and legislators. They need those who translate heritage into the language of contemporary experience, those who interpret them by binding the sensitivity of descendants with meanings for the future users, and legislators who protect the important objects for the sake of collective memory, the pillars of the city’s identity.
I came to you looking at the facades of townhouses and palaces, churches and synagogues surrounded with scaffolding. Those employed by the conservation industry and related sectors are a mighty, multigenerational army of experts, a serious professional group of people of invaluable service to the restoration of the splendour of our city. But they also interpret the space we live in. They are also translators, legislators, and they interpret the city on the basis of their knowledge and available technologies.
While we talk about the Krakow heritage, we have to mention spirituality, the presence and absence of religions that used to contribute to the contemporary nature of this city. In particular, it would be difficult to talk about Krakow and not mention the history of Krakow Jews who have left a great imprint on the present shape of our city, and I am not only referring to our city’s sacred relics, cemeteries and synagogues but also to the majority of modern architecture, i.e. the architecture of the late 19th and early 20th century, residential buildings, public utility buildings, hospitals and clinics such as the Department of Internal Medicine at 15, Kopernika Street designed by Józef Sare, the long-time vice-president of the city, builder and architect portrayed brilliantly by Jacek Malczewski. This aspect of the history of Krakow is very important. We discover public utility buildings, great urban processes of the 19th century, the emergence of thoroughly modernist buildings in the medieval buildings of Kazimierz. Finding their beauty in time and space, finding their functionality, is another process of appreciating heritage not commonly seen as a value. Recording the heritage of Modernism is an important topic in Krakow and a process that began just a few years ago. Modernist architecture trails, guidebooks and exhibitions are being created.
The importance of cultural heritage for the development of Krakow is obvious. However, for me in my daily work, this obvious complexity of heritage remains a challenge, an endless process, an element of negotiation or, sometimes, a dispute, or a search for harmony. For each element of our heritage opens the door to new, unrecognised layers. It is an ongoing challenge to promote thinking about the city from the perspective of co-responsibility for this priceless resource and attention to every detail. When a city is told only in fragments, it is easy to lose the key to understanding a series of logical sequences from which certain important phenomena arise. It sometimes seems impossible to see Krakow as a whole and not succumb to the temptation of narrow specialisations. However, such a way of experiencing Krakow can be read in what was left behind by the likes of the Estreichers, Wyspiański, Mehoffer or members of the Society of Friends of the History and Monuments of Krakow left behind. I refer to this fact not coincidentally. After all, members of that Society included Wyspiański and, for example, Władysław Łuszczkiewicz who was in charge of the renovation of Veit Stoss’s altarpiece in 1865–1868. It was also one of the oldest such societies in Europe. It was one of the non-governmental organisations that emerged at the time when the modern way of interpreting heritage was being born.
This city, waking up an going to sleep for centuries, is an infinitely beautiful human habitat. It is space created by people for people. We want to develop it while respective of the past. Heritage is one of the greatest resources for the development of our city. It is also an important part of the identity of the inhabitants of Krakow and the area most prone to excessive exploitation. This fact is particularly important in the world where there is a lot of pressure and temptations to overuse. In the tourism industry, the years 2000–2019 are often referred to as the Eldorado era. It would be hard to find a better term to describe the way that industry has been developing for the last twenty years but it is also worth stressing that this priceless river will not throw up lumps of gold forever. It should serve as a warning, a special wake-up call for us.
The city faces many daily challenges: the need for incessant revalorization work, the fight against touristification, gentrification, and the continuous social involvement of the various stakeholders in the area of heritage because it would be difficult to have a responsible approach to this complex, multidimensional resource without social involvement. Challenges include not only integrated management but also the value transfer, participation in the international flow of ideas, capturing the latest trends in heritology, and identifying places of remembrance relevant to local residents.
The heritage of Krakow is not only about entries to the UNESCO list but also about a huge area of former Austrian strongholds, a few hundred ramparts, forts, fortifications and palisades, which we have been recovering in recent years. For years, they have been treated as symbols of foreign domination because they were built by the Austrians but they are being modernized now with the support of the European Union and are acquiring new functions. They are becoming museums, tourist sites and hotels.
Krakow is recovering its modernist heritage related to the communist past. The work is underway to include the entire urban area of the utopian proletariat on the list of historical monuments. The blast furnace at the Nowa Huta ironworks was extinguished last year. It was a symbolic moment: one of the largest industrial plants in this part of Europe finished its operations after 70 years.
In the coming years, the museum of KL Plaszow will be created on the site of a former forced labour and torture camp for Polish Jews, in the city marked by the trauma of the Holocaust. The place made famous by the Schindler’s List will become a museum of remembrance and a large green enclave in the middle of the city.
The city nurtures its diversity, its vitality, its intangible traditions, the traditions of the nativity scenes, the Lajkonik parade – a unique form of Krakow tradition that recalls the invasions of Tartar tribes in the Middle Ages, the traditions of bobbin lacemaking or the multitude of festivals, often spanning many centuries. They reflect the diversity of this city.
Diversity, completeness, continuity, authenticity, representativeness, the artistic class of our architectural heritage – all of these aspects determine not only the rank of Krakow heritage but also the strategy for its protection, and its comprehensiveness in particular. The continuous reinterpretation of heritage, the continuous attribution of meaning are the basis for such activities. But we also need to understand what a world heritage asset is and what its value is.
In recent years, we have created an entire system of legal regulations, institutions, procedures and remedies to protect the heritage, but we still cannot say that we have reached a state where the heritage is fully monitored and cared for. The cooperation between institutions, the flow of knowledge, new trends, diverging positions, development pressures and politics – all of these factors show that it is extremely important for such a complex city to create tools aimed at harmonising all its elements.
I often think about how Krakow should talk about itself. Is there a single narrative, a single metaphor that could cover this complex, multidimensional, palimpsest weave of stories, people and historical facts, glorious and painful moments of this city? It often seems to me that the most beautiful metaphor for this city is the metaphor of ‘Cholent’, which is one of those typical Krakow dishes that the Kazimierz district used to smelled like before the Second World War. Each home had its recipe for this delicious stew, which was in fact created out of just a few basic ingredients but layers of vegetables, beans and potatoes were accompanied by various spices. The stew was for families but it was prepared in special bronze cauldrons placed in locations common for residents at the time. Cholent would be eaten for at least a few days. The most delicious, most valuable bits were found on the bottom and they were what added flavour to the entire dish. And we still have no idea what stays at the bottom, what is the most delicious story of our city, and what gives it its flavour. Intangible traditions are the layers that determine the taste of the city, its specificity, its unique flavour. But they are so very volatile. They can disappear under the impact of historical catastrophes, just like the phenomenon and the recipe for Cholent. This is why preserving Cholent recipes is so important.
Nativity scenes making, bobbin lacemaking, the rafters, the Bronowice corset, the traditions of the Bractwo Kurkowe, Garlands on the Vistula, the Lajkonik parade, and increasingly also what we call the city’s difficult heritage… Working through these themes is becoming a recipe for understanding the city, for dialogue with its inhabitants, with history, and also for vividly interpreting our contemporaneity through the lens of what our ancestors were like, what our links with the past are and how intangible traditions define who we are.
When I talk about it being a fragile resource, I also mean that the commercialization of intangible heritage is one of the key dangers faced by all intangible traditions that, when subjected to a certain industrialization or conscious touristification, can lose their vivid features shared by the community and can stop being passed from one generation to another. One of the most important recommendations of the World Tourism Organisation in 2017 as the year of responsible tourism is to remain sensitive to intangible traditions becoming commodified and also to see just how the local custodians of such heritage actually benefit from commercial attempts to exploit traditions. Sustainable and responsible tourism is the one that does not drain, exhaust or overexploit what should be shared, cultivated, renewable and reproduced in the form of standards and in the form of the identity structure we as the population of Krakow inherit and for which we are responsible. It is a beautiful, fragile city, a city of long standing, a Cholent city full of layers we are recovering thanks to our joint work and passion. It is a huge responsibility.
The greatest challenge for us as managers of the world heritage location is to create the area of common values in the interpretation of the phenomena occurring in the city so that all levels of the local authorities were aware of their responsibilities and could jointly define, develop and implement all the legally available protections of the city’s heritage. We have to work together to identify material values of the landscape and other values of our city’s cultural heritage.
Knowledge and planning tools are also important. They should support the administrative competencies of individual urban entities, they should help protect the integrity and authenticity of elements of the city’s heritage. They should also provide the ability to respond flexibly, to monitor and manage the changes.
Today, cities help us understand how to co-exist and cultivate our own tradition and history while not imposing it on others. How to create a complex reality that will remain vibrant, authentic, understandable and shared.
Kraków, 6 December 2021
Kiedy zaproszono mnie do wygłoszenia referatu na konferencji o tak jednoznacznym tytule, przypomniałem sobie słowa zapamiętane z licealnych lat, Cypriana Kamila Norwida: „przeszłość jest to dziś, tylko cokolwiek dalej”. Przypomniały mi się w kontekście rozmowy o odnajdowaniu dziedzictwa. Bo jego nieustanne negocjowanie i interpretowanie jest sensem naszej rozmowy i naszej pracy. Jest też ważnym przesłaniem dla studentów kierunków artystycznych, społecznych opiekunów dziedzictwa, decydentów w mieście, kadr kultury. To przywołanie myśli Norwida wydało mi się w tym kontekście niezwykle adekwatne. Pozostaje ciągle bardzo trafnym podejściem do dziedzictwa kulturowego miast i społeczności.
Od 2019 roku pełnię funkcję Pełnomocnika Prezydenta Miasta Krakowa do spraw Kultury. Ta funkcja jest szczególna, jestem bowiem przedstawicielem Prezydenta Miasta w zakresie szeroko pojętej kultury, a także pozostaję łącznikiem między rozmaitymi światami. W tym światem dziedzictwa, kultury, międzynarodowej aktywności Krakowa. Reprezentuję Prezydenta Krakowa także w kontaktach z międzynarodowymi instytucjami, m.in. z Radą Dyrektorów ICORN (Międzynarodowa Sieć Miast Schronienia, International Cities of Refuge Network), zespołem przygotowującym Sesję Światowego Dziedzictwa UNESCO, kongres miast kreatywnych UNESCO, Radą Dyrektorów Organizacji Miast Światowego Dziedzictwa (Organization of World Heritage Cities; OWHC). Ta ostatnia organizacja skupia 300 miast historycznych, które traktują swoje dziedzictwo kulturowe jako obszar bezcenny; które wykorzystują dziedzictwo dla współczesnych i przyszłych celów; które widzą w dziedzictwie punkt odniesienia do swoich działań, zwierciadło cywilizacji, ale też dążą, aby rdzeń miasta, jego historyczne serce, było zawsze ważne i wspólnotowe dla mieszkańców.
To ważny kontekst, bo przecież UNESCO w 1978 roku wpisało obszar Starego Miasta wraz z Wawelem, Stradomiem i Kazimierzem – jako pierwszy wpis miejski i w ogóle pierwszy europejski ośrodek miejski (obok historycznego centrum Quito w Ekwadorze) o szczególnym znaczeniu dla cywilizacji ludzkiej – na Listę Światowego Dziedzictwa. Uznano w ten sposób to, co UNESCO nazywa OUV – outstanding universal value, nadzwyczajną uniwersalną wartość naszego miasta. Wpisu dokonano na podstawie kryterium IV – jako „wybitny przykład zespołu architektonicznego ilustrującego znaczący etap w historii ludzkości”.
Obszar Krakowa wpisany na Listę Światowego Dziedzictwa to wciąż żywe centrum kultury, administracji, handlu, nauki i religii, zróżnicowane pod względem liczby i wartości zabytków, tradycji kulturowej i statusu społecznego mieszkańców. Choć poddawane jest obecnie szeregowi presji związanych z pokusami łatwego nadużywania bezcennego zasobu dziedzictwa, ciągle pozostaje zachwycająco pięknym przykładem nakładania się epok, myśli architektonicznej, sztuki, zaradności i szczodrości naszych przodków.
Kraków jest często postrzegany jako serce Polski i „najbardziej polskie ze wszystkich polskich miast”. Należy do prastarych ośrodków miejskich naszego kontynentu. Przykładowo, drukowano tu najstarsze księgi w tej części Europy. Pierwszą książkę wydano w Krakowie w 1474 roku i był to łaciński „Almanach Cracoviensis”; z kolei rok 1530 to data wydania pierwszej książki po hebrajsku. A zatem Kraków przez wieki pozostawał też ważnym ośrodkiem drukarstwa żydowskiego. To dowód na wielowyznaniowy charakter naszego dziedzictwa. Kiedy w roku 2000 Kraków nosił zaszczytny milenijny tytuł Europejskiej Stolicy Kultury, głównymi hasłami programu kulturalnego były: Myśl, duchowość, twórczość, ale także figura miasta Siedmiu tradycji i siedmiu religii.
Gdzie, jeśli nie w Krakowie, rozmawiać mamy o tym, jak odnajdywać nowe konteksty dla szerokiego rozumienia dziedzictwa? Miasto, jego historia, uniwersalna i autentyczna wartość dziedzictwa kulturowego, historia uniwersytetu, wreszcie najstarsza uczelnia artystyczna naszego kraju – Akademia Sztuk Pięknych, odnowiona przez Jana Matejkę – kształcąca kolejne pokolenia praktyków i ekspertów mierzących się z wyzwaniami w zakresie konserwacji, odnowy, ale i interpretacji dziedzictwa. Działalność artystyczna, nieustanne poddawanie refleksji krytycznej, przepracowywanie, odnajdywanie, inspiracja, działanie, opisywanie, opowiadanie. ASP odgrywa ważną rolę w pielęgnowaniu ciągłości wiedzy i myśli konserwatorskiej.
Od innej strony: 117 oddziałów muzealnych – wśród nich narodowe i miejskie galerie, muzea tematyczne, kościelne, uniwersyteckie, ale i coraz częściej prywatne – oplata nasze miasto gęstą siecią opowieści i znaczeń. Nasze bycie krakowianami, nasze aspiracje, nasze wyobrażenia i utopie, nasze widzenie przyszłości, ale i naszą europejskość – określa w coraz większym stopniu nasz stosunek do dziedzictwa. Rolą muzeów jest brać w tym procesie definiowania aktywny, czynny udział. Rolą muzeów jest „pamiętać i patrzeć w przyszłość” – jak mówił niedawno w wywiadzie dla kwartalnika „Kraków Culture” Michał Niezabitowski, dyrektor Muzeum Krakowa. Przeszłość w takim ujęciu staje się językiem kreowania teraźniejszości, interpretowania naszej współczesności. Muzea mówią nam o ludziach, ich historii, ich teraźniejszości, ale także dają klucz do współczesnego mówienia o przyszłości. Muzeum jest także po to, aby współkreować nasze miasto tu i teraz, Niezabitowski nazywa to „przekuwaniem złotej legendy miasta”.
Jeśli jestem przy Muzeum Krakowa, to przywołam jeden z wielu istotnych odprysków historii miasta. Po 230 latach postanowiono o powrocie na fasadę pałacu Pod Krzysztofory rzeźby św. Krzysztofa. To była okazja, aby przypomnieć nie tylko historię zniknięcia rzeźby ponad dwa wieki temu, ale także początki kamienicy przy Rynku Głównym 35, obecnie siedziby Muzeum Krakowa. Jej nazwa – Krzysztofory – pochodzić miała właśnie od zdobiącego ją od 1380 roku posągu św. Krzysztofa. Typowa dla ikonografii tego świętego, rzeźba przedstawiała Krzysztofa przenoszącego przez rzekę Dzieciątko Jezus. W 1791 roku figura została usunięta z fasady Krzysztoforów przez ówczesnego właściciela pałacu Jacka Kluszewskiego, a nisza po niej zamurowana. Co się z nią stało, źródła milczą, ale legenda głosi, że fragmenty uszkodzonego posągu świętego, znajdujące się w zbiorach Muzeum Narodowego w Krakowie, to właśnie ta rzeźba i że – co więcej – miano ją w barbarzyńskim geście zrzucić przed wiekami. Miało to wzburzyć mieszczan krakowskich, a nawet spowodować zamieszki. Źródła historyczne milczą na ten temat, ale tak obrastająca fikcją legenda, jak i owiane tajemnicą zniknięcie rzeźby mówią wiele o cechach tutejszego mieszczaństwa. Z drugiej strony istotna jest także decyzja – nie zawsze łatwa – jak tę historię zinterpretować i w jaki sposób na nią odpowiedzieć. Od lipca 2021 roku na fasadzie pałacu znowu dumnie stoi św. Krzysztof. Rzeźba autorstwa prof. Aleksandra Śliwy nawiązuje do typowej ikonografii tego świętego. Czy wypełniona nisza w fasadzie ma zastąpić opowieść o nieobecności? W decyzjach o takim ciężarze gatunkowym trzeba brać czasem pod uwagę i to, że pusta wnęka jest także opowieścią. Jest świadkiem i pretekstem do snucia domysłów, do interpretowania dziedzictwa. Który element dziedzictwa ma większe znaczenie dla społeczności? Historia o zniknięciu rzeźby czy jej ponowne osadzenie? Ważenie tych dwóch mitów ma ogromny sens. Bo często przywracamy utracone elementy naszego dziedzictwa i ta decyzja może mieć bardzo wyraźne przesłanie. Św. Krzysztof dumnie zwieńczył fasadę Krzysztoforów i stał się symbolem przywrócenia do życia tego wyjątkowego mieszczańskiego pałacu po wieloletnim procesie odnowy historycznych wnętrz.
Niedawno też odwiedzałem przepastne magazyny Muzeum Etnograficznego w Krakowie (MEK), ulokowane w Ratuszu Wolnica i ekspozycję w domku Esterki. Podziwiałem drzeworyty z Płazowa, kapliczkę z Anielowa z 1650 roku, niesamowite wizyjne wyobrażenia malarskie Marii Wnęk, historyczne szopki krakowskie, XIX-wieczne kontusze i żupany, ale także broń afrykańską, maski japońskie, kolonialne kolekcje, oszałamiające zbiory kultury Polinezji i Oceanii. To niesamowity zbiór 316 tysięcy obiektów, niewykorzystany w pełni po dziś dzień. To probabilistyczny rezerwuar wielu znaczeń, gdyż każdy obiekt może znaleźć się na dowolnej wystawie na temat społeczeństwa, cywilizacji, sztuki, rzemiosła artystycznego, a sama kolekcja mogłaby posłużyć jako zaczyn do budowy niejednego muzeum cywilizacji oddziałującego na międzynarodową skalę. Zbiory MEK pokazują „Nieobjętą ziemię” – także w tytule wystawa stała odwołuje się do tego jednego z głośniejszych dzieł Czesława Miłosza. Kolekcja „nieobjęta” mogłaby opowiadać dzieje ludzkości, najważniejsze przemiany wrażliwości, interpretować współczesność poprzez pryzmat XIX i XX-wiecznych kolekcji i panoptykonów. Nieobjęta przeszłość, tylko cokolwiek dalej.
I ostatnia impresja, którą przywołuję nieprzypadkowo, w związku z udziałem w tej konferencji także prof. Jarosława Adamowicza. Pamiętam uczucie, jakie towarzyszyło mi, kiedy prof. Adamowicz pozwolił mi się wspiąć pod koniec grudnia 2020 roku na szczyt ołtarza Wita Stwosza, po rusztowaniach piętrowo oplatających cudowny, światowej klasy poliptyk. Proces konserwacji, a jednocześnie wieloaspektowy projekt badawczy profesor nadzorował wraz z zespołem ekspertów z rozmaitych dziedzin. Miałem szczęście być obecny w kilku istotnych momentach w Bazylice: najpierw, kiedy ołtarz był z uwagą rozbierany, a następnie ponownie z pietyzmem składany. Wiele wtedy rozmawialiśmy. Odkryłem wówczas, że ten ołtarz jest jakąś ważną metaforą naszego świata, naszego miasta, ale także ukrytym i ponownie odkrywanym w czasie i w przestrzeni pięknem.
Widziałem ekspertów z czułością podnoszących elementy ołtarza, poszukujących klucza do jego trwania, stanu zachowania, tajemnic. Studiujących materiały, stan zachowania drewna, napięcia między elementami, stosunki przestrzenne. Ja widziałem wielkie narracyjne i dynamiczne theatrum mundi, jeszcze jeden klucz do zrozumienia Krakowa. Jestem przekonany, że w tym jest ukryty jakiś tajemny klucz do zrozumienia nas samych i natury miasta, także nas współczesnych. Na ołtarzu apostołowie czytają księgi, są artyści i anioły grające na instrumentach, jest cały zielnik tamtego czasu, niedotknięty ręką konserwatora od pięciu wieków: są mniszki lekarskie, bratki, żywokosty, są małpy, co kradną pomarańcze, a w scenie ekstazy – w scenie Zaśnięcia, w dotyku dłoni św. Jana – odnaleźć można ten sam czuły gest, który znamy z wykorzystywanego często przez popkulturę motywu malowideł w kaplicy Sykstyńskiej: ta sama mistyka dotknięcia Boga Ojca stwarzającego człowieka. Dłonie Marii w dłoniach świętego Jana – jeden z najpiękniejszych fragmentów tego nieopowiedzianego i ciągle odnajdywanego w czasie i przestrzeni piękna.
Jestem przekonany, że w tych kilku skojarzeniach, które przywołałem, można opowiedzieć nasz świat, civitas nostra Cracoviensis, rozumiany jako wspólnota mieszkańców. Bo to twarze krakowskich mieszczan widnieją w ołtarzu Wita Stwosza, w ocalałych z pożogi dziejów głowach wawelskich, w herbach naszych kamienic (kolejnym niesamowitym temacie do odkrywania). Ten Wit Stwosz, ołtarz cudów, a także jego powrót do Krakowa wraz z arrasami wawelskimi i Damą z gronostajem tuż po wojnie – były narodową manifestacją, okazją wykorzystaną w tamtej epoce do uruchomienia całego triumfalizmu i siły propagandowej PRL-u, ale ten ważny proces restytucji narodowych dóbr miał też inny szalenie istotny aspekt: negocjowania znaczeń i odbudowy wspólnoty wokół filarów jej trwania. Dlatego myślę, że w owym podnieceniu sprzed ponad 70 lat było coś więcej. Sam poczułem te emocje podczas ceremonii publicznego otwarcia ołtarza – skrzypienie obniżonych skrzydeł ołtarza – Prezydent Miasta Jacek Majchrowski zauważył wówczas delikatną strużkę światła słonecznego prześwitującego przez prawą górną kwaterę – bodaj w scenie Zmartwychwstania – szczelinę pozostawioną przez kolejne ekipy konserwatorskie. Pozostawione jako pozostałość po wcześniejszych pracach. Pozostawiona, bo pozostawili ją jeszcze mistrz Władysław Łuszczkiewicz i Jan Matejko, prowadzący pierwsze prace konserwatorskie pentaptyku w latach 1866–1869. Profesor Adamowicz wyjaśnił, dlaczego nie wypełnił tych ubytków, podobnie jak nie wyrównał zawiasów skrzypiących, osuwających się odrzwi ołtarzowej szafy. Pozostawienie tych niedoskonałości jest gestem znaczącym. Ktoś zważył siłę opowieści: usuwać ubytki czy je raczej eksponować? Pokazywać jako proces zmiany w czasie, jako piękno uchwycone w czasie i przestrzeni? Poprzez nieobecność można wiele opowiedzieć; poprzez pozostawienie defektu można otworzyć pole do rozmaitych interpretacji. Można opowiadać wówczas nie tylko o ołtarzu, ale i ludziach, którzy takie decyzje podejmowali. Zatem ubytek można interpretować na wiele sposobów.
Wybaczcie Państwo te wszystkie impresje odnajdywane w czasie i przestrzeni. Ale w pracy nad dziedzictwem kulturowym miasta potrzebna jest umiejętność zwyczajnego zachwytu. Bo właśnie zachwyt jest warunkiem odnajdowania piękna. Dzieło Stwosza chciano zastąpić modnym barokowym ołtarzem już w XVII wieku. Na szczęście do tego nie doszło. Zostało ponownie docenione, gdy w 1822 roku jeden z najwybitniejszych ówczesnych rzeźbiarzy europejskich, Bertel Thorvaldsen, zachwycił się maestrią artysty. Archiprezbiter ks. Wincenty Łańcucki w 1832 roku podjął pierwsze kroki zmierzające do konserwacji ołtarza. Zachwyt i opisanie tego zachwytu jest też warunkiem interpretacji. Zachwyt wynika z faktu zauważenia. Podobnie jest z opieką nad dziedzictwem – zauważenie to nadawanie znaczeń: nienazwane, niedostrzeżone – nie istnieje. Nie ma dziedzictwa, które nie zaczyna się od zachwytu.
Kraków dostarcza nam bodźców, impulsów do testowania naszej wiedzy, naszej wyobraźni, zdolności wiązania, nadawania znaczeń, ale i umiejętności dekodowania. Palimpsestowa opowieść o cywilizacji, reprezentatywna, uniwersalna, autentyczna. Jest w nim ciągłość epok, stylów, ale i następstwa pokoleń. To wszystko potrzebuje tłumaczy, interpretatorów i prawodawców. Tych, którzy przekładają dziedzictwo na język współczesnego doświadczenia; tych, którzy je interpretują, wiążąc wrażliwość potomnych z nadawaniem znaczeń i sensów dla przyszłych użytkowników i prawodawców, którzy chronią te ważne obiekty dla pamięci zbiorowej.
Szedłem do Państwa, widząc opakowane rusztowaniami fasady kamienic i pałaców, kościołów i synagog. Osoby zatrudnione w dziedzinie konserwacji i branż pokrewnych to potężna wielopokoleniowa armia ekspertów, szanowana grupa zawodowa, osoby o bezcennych zasługach, nie tylko dla przywracania świetności naszego miasta, ale i dla interpretowania przestrzeni, w której żyjemy. I oni też są tłumaczami, prawodawcami, ale też w oparciu o wiedzę i dostępne technologie interpretują miasto.
Mówiąc o dziedzictwie Krakowa, trudno nie wspomnieć o duchowości, o obecności i nieobecności wyznań, które w przeszłości przyczyniły się do współczesnego charakteru miasta. A w szczególności trudno mówić o Krakowie bez historii krakowskich Żydów, którzy odcisnęli głęboki ślad na jego obecnym kształcie i mam na myśli tylko relikty sakralne, cmentarzy i synagog, ale również większość architektury nowoczesnej, przełomu XIX i XX wieku, budynki mieszkalne, użyteczności publicznej, szpitale i kliniki, jak choćby Klinika Chorób Wewnętrznych przy Kopernika 15 – zaprojektowana przez Józefa Sarego, wieloletniego wiceprezydenta miasta, budowniczego i architekta sportretowanego świetnie przez Jacka Malczewskiego. Ten aspekt historii Krakowa ma ogromne znaczenie. Odkrywamy budynki użyteczności publicznej, wielkie procesy urbanistyczne XIX wieku, powstawanie w średniowiecznej zabudowie Kazimierza budynków na wskroś modernistycznych, nowoczesnych. Odnajdywanie w czasie i przestrzeni piękna ich brył, funkcjonalności – to kolejny proces dowartościowania dziedzictwa niedostrzeganego powszechnie jako wartość. Odzyskiwanie dziedzictwa modernizmu – tak ważny dla Krakowa temat – to proces, który rozpoczął się ledwie kilka lat temu. Powstają szlaki architektury modernistycznej, przewodniki, wystawy.
Znaczenie dziedzictwa kulturowego dla rozwoju Krakowa jest oczywiste. A jednak dla mnie, w codziennej pracy, ta oczywista złożoność dziedzictwa pozostaje wyzwaniem, nieskończonym procesem, elementem negocjacji, czasem sporu, poszukiwaniem harmonii. Bo każdy element naszego dziedzictwa otwiera drzwi do kolejnych nierozpoznanych warstw. Zarażanie myśleniem o mieście z poziomu współodpowiedzialności za ten bezcenny zasób, a z drugiej strony uwaga dla każdego detalu, jest nieustannym wyzwaniem. Kiedy miasto opowiada się tylko fragmentami, łatwo zgubić klucz do zrozumienia szeregu logicznych ciągów, z czego wynikają istotne zjawiska. Zobaczyć Kraków jako całość, nie ulegając pokusie wąskich specjalizacji, czasem wydaje się niemożliwe. Ale taki sposób odczuwania Krakowa możemy wyczytać w tym, co pozostawili po sobie Estreicherowie, Wyspiański, Mehoffer czy członkowie Towarzystwa Miłośników Historii i Zabytków Krakowa – które w przyszłym roku będzie świętować swoje 125-lecie. Przywołuję ten fakt nieprzypadkowo. Do tego towarzystwa należał wszak i Wyspiański, i m.in. Władysław Łuszczkiewicz, który przeprowadził historyczną renowację ołtarza Wita Stwosza w latach 1865–1868. To też jedno z najstarszych towarzystw tego typu w Europie. Organizacji pozarządowych powstałych w czasach, kiedy rodził się nowoczesny sposób interpretowania dziedzictwa.
To budzące się i zasypiające od wieków miasto – to nieskończenie piękny ludzki habitat. Przestrzeń stworzona przez ludzi i dla ludzi. Chcemy ją rozwijać, ale z poszanowaniem przeszłości. Dziedzictwo jest jednym z najcenniejszych zasobów naszego miasta, ważnym elementem tożsamości mieszkańców Krakowa, a zarazem wartością najbardziej zagrożoną nadmierną eksploatacją. Jest to szczególnie ważne w świecie, w którym istnieje wiele presji, pokus nadużywania. W branży turystycznej mówi się często o latach 2000–2019 jako o „epoce eldorado”. To określenie chyba najlepiej opisuje, jak rozwijał się ten przemysł w ostatnich dwóch dekadach, ale też należy podkreślić, że ta bezcenna rzeka nie będzie nieskończenie wyrzucać tylko grudek złota. Powinno to być dla nas przestrogą, szczególnym sygnałem ostrzegawczym.
Przed miastem stoi wiele codziennych wyzwań: konieczność nieustannych prac rewaloryzacyjnych, walka z „turystyfikacją”, gentryfikacją, ale także ciągłe angażowanie społeczne rozlicznych interesariuszy w przestrzeni dziedzictwa, bo bez społecznego zaangażowania trudno mówić o odpowiedzialnym podejściu do tego złożonego, wielowymiarowego zasobu. Wyzwaniem jest nie tyle zintegrowane zarządzanie, ile raczej transfer wartości, udział w międzynarodowym obiegu idei, wychwytywanie najnowszych trendów w heritologii, wskazywanie miejsc pamięci, istotnych z punktu widzenia mieszkańców.
Dziedzictwo Krakowa to nie tylko wpisy na listę UNESCO, to także ogromny obszar dawnych twierdz austriackich, kilkaset wałów, fortów, umocnień i palisad, które w ostatnich latach odzyskujemy. Przez wiele lat były traktowane jako symbol obcej dominacji, bo zbudowali je Austriacy, ale teraz są modernizowane przy wsparciu Unii Europejskiej i nabierają nowych funkcji. Stają się one muzeami, miejscami turystycznymi i hotelami.
Kraków odzyskuje modernistyczne dziedzictwo związane z komunistyczną przeszłością. Trwają prace nad wpisaniem całego obszaru miejskiego utopijnego proletariatu na listę pomników historii. W ubiegłym roku doszło do wygaszenia wielkiego pieca w kombinacie metalurgicznym Nowa Huta. To był symboliczny moment – po 70 latach zakończył działalność jeden z największych zakładów przemysłowych w tej części Europy.
W najbliższych latach, w mieście naznaczonym traumą Holokaustu, na terenie byłego obozu pracy przymusowej Żydów polskich powstanie muzeum „KL Plaszow”. Słynne miejsce z filmu Lista Schindlera stanie się muzeum pamięci i wielką zieloną enklawą w środku miasta.
Miasto pielęgnuje swoją różnorodność, żywotność, tradycje niematerialne: konkurs szopek czy pochód Lajkonika – szczególną postać krakowskiej tradycji, która przypomina o najazdach plemion tatarskich na Kraków w średniowieczu – tradycje koronczarstwa klockowego czy bogate życie festiwalowe, często o wielowiekowym rodowodzie. Wszystkie one odzwierciedlają różnorodność tego miasta.
Różnorodność, kompletność, ciągłość, autentyczność, reprezentatywność, klasa artystyczna dziedzictwa architektonicznego – wszystko to decyduje nie tylko o randze dziedzictwa Krakowa, ale także o strategii ochrony, a zwłaszcza o jej kompleksowości. Podstawą tych działań jest ciągła reinterpretacja dziedzictwa, ciągłe nadawanie znaczeń. Ale także rozumienie, czym jest światowe dziedzictwo i jaka jest jego wartość.
Stworzyliśmy w ostatnich latach cały system regulacji prawnych, instytucji, procedur, środków zaradczych służących ochronie dziedzictwa, ale jednak nie możemy powiedzieć, że osiągnęliśmy stan, w którym jest ono w pełni monitowane i otoczone opieką. Współpraca instytucji, przepływ wiedzy, nowe trendy, rozbieżności stanowisk, presje rozwojowe, polityka – to wszystko pokazuje, że dla tak złożonego organizmu miejskiego niezwykle ważne jest tworzenie narzędzi ukierunkowanych na zharmonizowanie wszystkich elementów.
Często zastanawiam się nad tym, jak Kraków powinien siebie opowiadać. Czy istnieje jakakolwiek jedna narracja, jedna metafora, którą można by objąć ten złożony, wielowymiarowy, palimpsestowy splot historii, ludzi i faktów historycznych, momentów chwalebnych i bolesnych? I bardzo często wydaje mi się, że najpiękniejszą metaforą jest figura czulentu, czyli jednej z typowo krakowskich potraw, którymi pachniał Kazimierz jeszcze przed II wojną światową. Każdy dom miał swój przepis, własną recepturę na stworzenie tej smakowitej potrawy, tworzonej właściwie z kilku podstawowych składników: warstw warzyw – fasoli i ziemniaków – którym towarzyszyły przyprawy. Tę potrawę przygotowywano w rodzinach, ale wypiekano w specjalnych mosiężnych kociołkach, w miejscach wspólnych dla mieszkańców tamtej epoki. Jadło się czulent przez przynajmniej kilka dni, a to, co najsmaczniejsze, najbardziej wartościowe znajdowało się na dnie i nadawało aromat całej potrawie. I my cały czas nie wiemy, co znajduje się na dnie, co jest najbardziej smakowitą opowieścią naszego miasta, co nadaje mu aromat. Tradycje niematerialne to są te warstwy, które stanowią o tym, że miasto „smakuje”, że ma swoją specyfikę, niepowtarzalny smak i zapach. Te rzeczy są tak bardzo ulotne, że mogą zniknąć pod wpływem dziejowych katastrof – jak przepis i sposób przyrządzania czulentu. To dlatego pielęgnowanie przepisów jest tak ważne.
Szopkarstwo, koronczarstwo klockowe, flisacy, gorset bronowicki, tradycje Bractwa Kurkowego, Wianki nad Wisłą, Pochód Lajkonika, w coraz większym stopniu również to, co nazywamy trudnym dziedzictwem… Przepracowywanie tych tematów staje się coraz częściej przepisem na zrozumienie miasta, na dialog z mieszkańcami, dialog z historią, ale także na żywe interpretowanie współczesności przez pryzmat tego, jacy byli nasi przodkowie, jakie są nasze łączniki z przeszłością i jak tradycje niematerialne definiują nas samych.
Mówiąc o tym, że to jest kruchy zasób, mam na myśli również to, że komercjalizacja dziedzictwa niematerialnego jest jednym z najważniejszych zagrożeń dla wszelkich tradycji niematerialnych, które poddane uprzemysłowieniu czy „turystyfikacji” mogą zatracić swoje żywe cechy wcielane przez społeczność, przechodzące z pokolenia na pokolenie. Jedną z najważniejszych rekomendacji Światowej Organizacji Turystycznej w roku odpowiedzialnej turystyki [2017] jest wyczulenie na zjawisko umasowienia tradycji niematerialnej i na to, jak lokalni depozytariusze takiego dziedzictwa korzystają z komercyjnych prób jego wykorzystania. Zrównoważona i odpowiedzialna turystyka nie drenuje, nie wyczerpuje i nie eksploatuje nadmiernie tego, co powinno być podzielane, kultywowane, odnawialne, reprodukowane w formie wzorców, ale także w konstrukcji tożsamości, którą jako mieszkańcy Krakowa dziedziczymy i za którą jesteśmy odpowiedzialni. To piękne, kruche miasto; miasto długiego trwania, miasto-czulent, pełne warstw, które odzyskujemy dzięki naszej wspólnej pracy i pasji, to ogromna odpowiedzialność.
Największym wyzwaniem dla nas jako menedżerów miejsca światowego dziedzictwa jest wytworzenie pola wspólnych wartości dla interpretacji zjawisk zachodzących w przestrzeni miasta tak, aby wszystkie szczeble władzy lokalnej, świadome swojej odpowiedzialności, potrafiły wspólnie definiować, opracowywać i wdrażać wszystkie dostępne prawem metody ochrony dziedzictwa miejskiego. Musimy wspólnie zidentyfikować istotne walory krajobrazu i innych wartości dziedzictwa kulturowego naszego miasta.
Istotne są wiedza i narzędzia planowania, które powinny wspierać kompetencje administracyjne poszczególnych jednostek miejskich, wspomagać ochronę integralności i autentyczności elementów dziedzictwa miejskiego. Powinny wreszcie dawać możliwość elastycznego reagowania, monitowania zmian i zarządzania zmianami.
Dziś miasta pozwalają nam zrozumieć, jak możemy współegzystować i kultywować własną tradycję i historię, nie narzucając jej innym. – Jak stworzyć złożoną rzeczywistość, która będzie żywa, autentyczna, zrozumiała, ale także podzielana przez innych.
Kraków, 6 grudnia 2021
Роберт Пясковський
Уповноважений мера міста Краків з питань культури
«Віднайдене. Краса в часі та просторі»
Коли мене запросили виступити з доповіддю на конференції з такою однозначною назвою, я згадав слова Ципріяна Каміля Норвіда, які запам’яталися ще зі шкільних років: «минуле – це сьогодні, тільки трохи далі». Про них я згадав у контексті розмови про пошуки спадщини. Тому що його постійне обговорення та інтерпретація є сенсом нашої розмови та нашої роботи. Це також важливе послання для студентів мистецтв, соціальних захисників спадщини, керівників у місті, працівників культури. Це посилання на думки Норвіда видалося мені в цьому контексті надзвичайно адекватним. Досі залишається дуже точний підхід до культурної спадщини міст і суспільства.
З 2019 року я є уповноваженим мера міста Кракова з питань культури. Ця функція особлива, тому що я є представником мера міста у сфері культури в широкому розумінні, а також є сполучною ланкою між різними світами. У цьому світі спадщини, культури, міжнародної діяльності Кракова. Я представляю мера Кракова також у контактах з міжнародними установами, наприклад, з Радою директорів ICORN (Міжнародна мережа міст-притулків, англ. International Cities of Refuge Network), з комітетом, що готує сесії Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, з Конгресом креативних міст ЮНЕСКО, Радою директорів Організації міст всесвітньої спадщини (Organization of World Heritage Cities, OWHC). Ця остання організація об’єднує 300 історичних міст, які ставляться до своєї культурної спадщини як до безцінної території; які використовують спадщину для теперішніх і майбутніх цілей; які бачать у спадщині орієнтир для своєї діяльності, дзеркало цивілізації, але також прагнуть зробити ядро міста, його історичне серце, завжди важливим і спільним для його мешканців.
Це важливий контекст, тому що ЮНЕСКО 1978 року внесло у список Всесвітньої спадщини територію Старого міста разом з Вавелем, Страдомом і Казімєжем – як перший міський запис і взагалі перший європейський міський центр (поруч з історичним центром Кіто в Еквадорі) особливого значення для людської цивілізації. У такий спосіб була визнана надзвичайна універсальна цінність цього міста, що ЮНЕСКО називає OUV – outstanding universal value. Запис зроблено на підставі критерію IV – як «видатний зразок архітектурного комплексу, що ілюструє значний етап в історії людства».
Територія Кракова, внесена до Списку Всесвітньої спадщини, досі є живим центром культури, адміністрації, торгівлі, науки та релігії, різноманітною за кількістю та цінністю пам’яток, культурними традиціями та соціальним статусом її мешканців. Незважаючи на те, що зараз місто зазнає тиску, пов’язаного зі спокусами легкого зловживання безцінним ресурсом спадщини, воно досі залишається приголомшливим прикладом переплетіння епох, архітектурної думки, мистецтва, винахідливості та щедрості наших предків.
Краків часто вважають серцем Польщі та «найбільш польським з усіх польських міст». Належить до давніх міських центрів нашого континенту. Наприклад, тут друкували найдавніші книги в цій частині Європи. Перша книга була видана в Кракові 1474 року і була написана латиною «Almanach Cracoviensis»; 1530 рік — дата видання першої книги івритом. Таким чином, протягом століть Краків також залишався важливим центром єврейського друкарства. Це є доказом багатоконфесійності нашої спадщини. Коли 2000 року Краків носив почесний титул Європейської столиці культури, головними гаслами культурної програми були: Думка, духовність, креативність, але також постать міста Семи традицій і семи релігій.
Де, як не в Кракові, говорити про те, як знайти нові контексти для широкого розуміння спадщини? Місто, його історія, універсальна та автентична цінність його культурної спадщини, історія університету та, нарешті, найстаріша мистецька школа нашої країни – Академія мистецтв, відновлена Яном Матейком – яка виховує наступні покоління практиків та експертів, які стикаються з викликами у сфері збереження, відновлення, а також інтерпретації спадщини. Художня діяльність, постійне піддавання критичному осмисленню, опрацювання, пошук, натхнення, активність, опис, розповіді. Академія мистецтв відіграє важливу роль у вихованні безперервності знань і консерваторської мислі.
З іншого боку: 117 музейних філій – серед них національні та міські галереї, тематичні, церковні, університетські музеї, а також дедалі частіше приватні – вкривають наше місто густою мережею історій та значень. Наше буття краков’янами, наші прагнення, наші уяви та утопії, наше бачення майбутнього, але також і наша європейськість – дедалі більше визначає наше ставлення до спадщини. Роль музеїв — брати у цьому процесі визначення активну участь. Роль музеїв полягає в тому, щоб «пам’ятати і дивитися в майбутнє», як нещодавно сказав Міхал Нєзабітовський, директор Краківського музею, в інтерв’ю журналу «Краківська культура» (Kraków Culture). Минуле в такому підході стає мовою творення сьогодення, інтерпретацією нашої сучасності. Музеї розповідають нам про людей, їхню історію, їх сьогодення, але також дають нам ключ до сучасних розмов про майбутнє. Музей також існує для того, щоб співтворити наше місто тут і зараз, Нєзабітовський називає це «перековуванням золотої легенди міста».
Якщо я в музеї Кракова, то згадаю один із багатьох важливих фрагментів історії міста. Через 230 років було вирішено повернути скульптуру св. Христофора на фасад палацу «Під Кшиштофорами». Це була нагода згадати не лише історію зникнення скульптури понад два століття тому, а й початок кам’яниці на Головному Ринку, 35, де нині розташовується Музей Кракова. Його назва — Кшиштофори — мала походити від скульптури св. Христофора, яку встановили на ньому 1380 року. Типова для іконографії цього святого скульптура зображувала Христофора, який переносить через річку немовля Ісуса. У 1791 році тодішній власник палацу Яцек Клушевський зняв фігуру з фасаду палацу Кшиштофорів і замурував нішу.
Про те, що з нею сталося, джерела замовчують, але легенда свідчить, що фрагменти пошкодженої скульптури святого, які перебувають в колекції Національного музею в Кракові, були саме цією скульптурою, і що, більше того, її було варварсько скинуто кілька століть тому. Це мало обурити краківських міщан і навіть викликати заворушення. Історичні джерела про це мовчать, але і вигадана легенда, і таємниче зникнення скульптури багато говорять про особливості місцевого міщанства. З іншого боку, також важливо вирішити – що не завжди легко – як інтерпретувати цю історію та як на неї реагувати. З липня 2021 року на фасаді палацу знову стоїть фігура святого Христофора, авторства професора Алєксандра Сліви, який звернувся до типової іконографії цього святого. Чи заповнена ніша у фасаді замінить історію відсутності? Приймаючи рішення такого серйозного характеру, іноді доводиться враховувати той факт, що порожня ніша – це теж історія.
Це свідок і привід для висування припущень, для інтерпретації спадщини. Який елемент спадщини буде важливішим для суспільства? Історія зникнення скульптури чи її повторне встановлення? Зважування цих двох міфів має великий сенс. Оскільки ми часто відновлюємо втрачені елементи нашої спадщини, і це рішення може мати дуже чіткий мессидж. Святий Христофор гордо увінчав фасад Кшиштофорів і став символом повернення до життя цього унікального міщанського палацу після тривалого процесу відновлення історичних інтер’єрів.
Нещодавно я відвідав також склади Етнографічного музею в Кракові (MEK), що розташовується у ратуші Вольніца, та експозицію в будинку Естерки. Я захоплювався гравюрами на дереві з Плазова, капличкою з Анєлова з 1650 року, дивовижними картинами Марії Вненк, історичними краківськими шопками, кунтушами та жупанами XIX століття, а також африканською зброєю, японськими масками, колоніальними колекціями, приголомшливими колекціями культури Полінезія та Океанія. Це дивовижна колекція з 316 000 предметів, які повністю невикористані донині. Це ймовірнісний резервуар багатьох значень, тому що кожен об’єкт можна включити до будь-якої виставки про суспільство, цивілізацію, мистецтво, ремесло, а сама колекція може бути використана як основа для створення більш ніж одного музею цивілізації, який має міжнародний вплив.
Колекція MEK показує «Неосяжну землю» — також у назві постійної експозиції йдеться про одну з найвідоміших робіт Чеслава Мілоша. Колекція «Неосяжна» могла б розповісти історію людства, найважливіші зміни чутливості, інтерпретувати сьогодення крізь призму колекцій і паноптикумів ХІХ–ХХ століть. Неосяжне минуле, тільки трохи далі.
І останнє враження, яке згадую не випадково, у зв’язку з участю в цій конференції проф. Ярослава Адамовича. Я пам’ятаю відчуття, яке мене охопило, коли професор Адамович дозволив мені піднятися наприкінці грудня 2020 року на вершину вівтаря Віта Ствоша, уздовж риштувань, що обплітали чудовий поліптих світового рівня. Процесом реставрації, а водночас багатогранним дослідницьким проектом, керував професор разом із командою експертів із різних галузей. Мені пощастило бути присутнім на кількох важливих моментах у Базиліці: спочатку, коли обережно розбирали вівтар, а потім коли його ретельно збирали. Ми тоді багато спілкувалися. Тоді я виявив, що цей вівтар є важливою метафорою нашого світу, нашого міста, а також красою, прихованою та заново відкритою в часі та просторі.
Я бачив, як фахівці делікатно піднімали елементи вівтаря, шукаючи ключ до його існування, стану збереженості, таємниці. Матеріали для вивчення, стан збереження деревини, напруження між елементами, просторові відносини. Я побачив чудовий нараційний та динамічний theatrum mundi, ще один ключ до розуміння Кракова. Я переконаний, що тут прихований якийсь таємний ключ до розуміння нас самих і природи міста, в тому числі нас сучасних.
На вівтарі апостоли читають книги, є артисти та ангели, що грають на інструментах, є цілий тогочасний гербарій, якого не торкалася рука реставратора п’ять століть: є кульбаби, фіалки, живокіст, є мавпи, що крадуть апельсини, і в сцені екстазу – в сцені Успіння, торкання руки св. Іоанна – можна знайти той самий ніжний жест, який нам відомий і який часто використовується поп-культурою мотиву картин у Сікстинській капелі, той самий містицизм дотику Бога-Отця, який створює людину. Руки Марії в руках святого Іоанна – один із найкрасивіших фрагментів цієї невимовної та заново віднайденої в часі та просторі краси.
Я переконаний, що в цих кількох асоціаціях, які я викликав, можна розповісти про наш світ, civitas nostra Cracoviensis, що розуміється як спільнота мешканців. Бо саме обличчя краківських міщан можна побачити на вівтарі Віта Ствоша, у вавельських головах, що пережили пожежу історії, на гербах наших кам’яниць (ще одна дивовижна тема для відкриття). Цей Віт Ствош, вівтар чудес, а також його повернення до Кракова разом з Вавельськими гобеленами та «Дамою з горностаєм» відразу після війни — були національною маніфестацією, можливістю, використаною в ту епоху, щоб активізувати весь тріумфалізм і пропагандистську силу Народної Республіки Польща, але цей важливий процес реституції національних благ також мав ще один надзвичайно важливий аспект: обговорення смислів і відбудова спільноти навколо стовпів її виживання.
Ось чому я вважаю, що в тому захваті понад 70 років тому було щось більше. Я сам відчув ці емоції під час публічної церемонії відкриття вівтаря – скрип опущених стулок вівтаря – мер міста Яцек Майхровський тоді звернув увагу на ніжний струмінь сонячного світла, що просвічував крізь верхню праву панель – ймовірно, в сцені Воскресіння – крізь щілину, залишену черговими командами реставраторів. Залишену як слід попередніх робіт. Залишену, бо залишили її майстри Владислав Лущкевич та Ян Матейко, які здійснили перші консерваційні роботи пентаптиху у 1866–1869 роках. Професор Адамович пояснив, чому він не заповнив ці щілини, так само як не вирівняв завіси скрипучих розсувних дверей вівтарної шафи. Залишення цих дефектів є значним жестом. Хтось зважив силу історії: усунути недоліки чи радше показати їх? Показати як процес зміни в часі, як красу, зафіксовану в часі та просторі? Через відсутність можна багато сказати; залишивши дефект, можна відкрити поле для різних інтерпретацій. Тоді можна буде говорити не лише про вівтар, а й про людей, які приймали такі рішення. Таким чином, дефект можна інтерпретувати різними способами.
Пробачте всі ці враження, знайдені в часі та просторі. Але робота над культурною спадщиною міста вимагає вміння просто дивуватися. Бо саме захоплення – це умова знаходження краси. Роботу Ствоша мав замінити модний бароковий вівтар ще у XVII столітті. На щастя, цього не сталося. Це знову було оцінено, коли 1822 року один із найвидатніших тогочасних європейських скульпторів Бертель Торвальдсен захоплювався майстерністю митця. Архіпресвітер Вінцентій Ланцуцький 1832 року зробив перші кроки в процесі реставрації вівтаря. Захоплення і описання цього захоплення також є умовою інтерпретації. Захоплення виникає з можливості помічати. Подібно і з турботою про спадщину – помічати – це надавати значення: неназваний, непомічений – не існує. Немає спадщини, яка б не починалася із захоплення.
Краків дає нам мотивації, імпульси для перевірки наших знань, нашої уяви, здатності зв’язувати, надавати значення, а також здібності декодувати. Палімпсестна розповідь про цивілізацію, репрезентативна, універсальна, автентична. Є в ній безперервність епох, стилів, але й спадкоємність поколінь. Усе це потребує перекладачів, інтерпретаторів і законодавців. Тих, хто перекладає спадщину на мову сучасного досвіду; тих, хто її інтерпретує, пов’язуючи сприйняття нащадків із наданням значення і сенсу для майбутніх користувачів і законодавців, які захищають ці важливі об’єкти для колективної пам’яті.
Я йшов до вас, і бачив забиті риштуваннями фасади кам’яниць і палаців, костьолів і синагог. Люди, зайняті у сфері реставрації та суміжних галузях, — це потужна армія експертів із багатьох поколінь, шанована професійна група, особи з неоціненною заслугою не лише у відновленні величі нашого міста, а й у інтерпретації простору, в якому ми живемо. І вони також є перекладачами, законодавцями, але вони інтерпретують місто, спираючись також на знання та доступні технології.
Говорячи про спадщину Кракова, важко не згадати духовність, наявність і відсутність релігій, які в минулому сприяли сучасному характеру міста. Зокрема, важко говорити про Краків без історії краківських євреїв, які залишили глибокий слід у його сучасному вигляді, і я маю на увазі не лише сакральні реліквії, цвинтарі та синагоги, але й більшість сучасної архітектури, на рубежі XIX і ХХ століть, житлові та громадські будівлі, лікарні та клініки, як-от Клініка внутрішніх хвороб на вулиці Коперніка, 15 за проектом Юзефа Саре, багаторічного віце-президента міста, будівельника та архітектора, портрет якого блискуче намалював Яцек Мальчевський.
Цей аспект історії Кракова має велике значення. Ми відкриваємо громадські будівлі, великі урбаністичні процеси ХІХ століття, появу у середньовічній забудові Казімєжа цілком модерністських, сучасних будівель. Пошук краси їхніх форм і функціональності в часі та просторі є ще одним процесом оцінки спадщини, яка зазвичай не помічається як цінність. Відродження спадщини модернізму – такої важливої для Кракова теми – це процес, який розпочався лише кілька років тому. Створено стежки модерністської архітектури, путівники та експозиції.
Важливість культурної спадщини для розвитку Кракова очевидна. І все ж для мене в повсякденній роботі ця очевидна складність спадщини залишається викликом, нескінченним процесом, елементом переговорів, іноді суперечок, пошуку гармонії. Тому що кожен елемент нашої спадщини відкриває двері до подальших непізнаних шарів. Зараження мисленням про місто з рівня співвідповідальності за цей безцінний ресурс, а з іншого боку – увага до кожної деталі – це постійний виклик. Коли місто розповідає лише фрагментами, легко втратити ключ до розуміння низки логічних послідовностей, результатом яких є значні явища.
Побачити Краків цілісно, не піддавшись спокусі вузьких спеціалізацій, часом здається неможливим. Але таке відчуття Кракова можна прочитати в тому, що залишили після себе Естрайхери, Виспянський, Мехоффер чи члени Товариства любителів історії та пам’яток Кракова, яке наступного року відзначатиме своє 125-річчя. Я згадую про цей факт невипадково. До цього Товариства належав Виспянський і, серед інших, Владислав Лущкевич, який здійснив історичну реконструкцію вівтаря Віта Ствоша в 1865–1868 роках. Це також одне з найстаріших товариств такого типу в Європі. Громадські організації, створені в той час, коли зароджувався сучасний спосіб інтерпретації спадщини.
Це місто, яке століттями прокидалося і засинало, є безмежно красивим місцем проживання людини. Простір, створений людьми і для людей. Ми хочемо його розвивати, але з повагою до минулого. Спадщина є одним із найцінніших ресурсів нашого міста, важливим елементом ідентичності мешканців Кракова, і водночас цінністю, якій найбільше загрожує надмірна експлуатація. Це особливо важливо у світі, де є великий тиск, спокуса зловживання. У туристичній галузі 2000–2019 роки часто називають «ерою Ельдорадо». Цей термін, мабуть, найкраще описує, як ця індустрія розвивалася за останні два десятиліття, але слід також підкреслити, що ця безцінна ріка не буде нескінченно вивергати лише грудки золота. Це повинно бути для нас засторогою, особливим попереджувальним сигналом.
Місто стикається з багатьма щоденними викликами: потреба в постійній переоцінці, боротьба з «туристифікацієї», джентрифікацією, а також постійне соціальне залучення численних зацікавлених сторін до простору спадщини, оскільки без соціального залучення важко говорити про відповідальний підхід до цього складного, багатовимірного ресурсу. Проблема полягає не стільки в інтегрованому управлінні, скільки в передачі цінностей, участі в міжнародній циркуляції ідей, охопленні останніх тенденцій у спадкознавстві, визначення місць пам’яті, важливих з точки зору мешканців.
Спадщина Кракова – це не лише записи до списку ЮНЕСКО, це ще й величезна територія колишніх австрійських фортець, кілька сотень валів, фортів, укріплень та палісад, які ми відновлюємо останніми роками. Протягом багатьох років вони вважалися символом іноземного панування, тому що були побудовані австрійцями, але зараз вони модернізовані за підтримки Європейського Союзу та набувають нових функцій. Вони стають музеями, туристичними центрами та готелями.
Краків відновлює свою модерністську спадщину, пов’язану з комуністичним минулим. Ведуться роботи по включенню всієї міської зони утопічного пролетаріату до списку історичних пам’яток. Минулого року на металургійному комбінаті Нова Гута зупинили доменну піч. Це був символічний момент – через 70 років було закрито одне з найбільших промислових підприємств у цій частині Європи.
У найближчі роки в місті, позначеному травмою Голокосту, на місці колишнього трудового табору для польських євреїв буде створено музей «KL Plaszow». Відоме місце з фільму «Список Шиндлера» стане меморіальним музеєм і великим зеленим анклавом посеред міста.
Місто плекає свою різнорідність, енергійність, нематеріальні традиції: конкурс шопок або парад лайкоників – особливий характер краківської традиції, що нагадує про вторгнення татарських племен у Краків у Середньовіччі – традиція плетіння мережива чи багате фестивальне життя, часто з багатовіковим походженням. Усе це відображає різнорідність цього міста.
Різноманітність, комплектність, безперервність, автентичність, репрезентативність, мистецький клас архітектурної спадщини – все це визначає не лише ранг спадщини Кракова, але й стратегію охорони, а особливо її комплексність. Основою цієї діяльності є безперервне переосмислення спадщини, безперервне надання смислів. Але також розуміння того, що таке всесвітня спадщина та яка її цінність.
За останні роки ми створили цілу систему правових норм, інститутів, процедур, засобів захисту спадщини, але ми не можемо сказати, що досягли стану, коли вона повністю під наглядом та оточена захистом. Співпраця інституцій, потік знань, нові тренди, розбіжності позицій, тиск розвитку, політика – все це свідчить про те, що для такого складного міського організму надзвичайно важливо створити інструменти, спрямовані на гармонізацію всіх елементів.
Я часто замислююся над тим, як Краків повинен розповідати про себе. Чи існує якась одна розповідь, єдина метафора, яка могла б охопити це складне, багатовимірне, палімпсестне переплетіння історії, людей та історичних фактів, славних і болісних моментів? І дуже часто мені здається, що найкрасивішою метафорою є вид чолнту, тобто однієї з типових краківських страв, якими пахло в Казімєжу перед Другою світовою війною. Кожна родина мала свій рецепт, власний рецепт приготування цієї смачної страви, яка фактично складалася з кількох основних інгредієнтів: шарів овочів – квасолі та картоплі – у супроводі спецій.
Цю страву готували в родинах, але запікали в спеціальних мідних казанах, у спільних для жителів тієї епохи місцях. Чолнт їли щонайменше кілька днів, а найсмачніше і найцінніше знаходилося на дні і надавало аромат усій страві. А ми досі не знаємо, що лежить на дні, яка найсмачніша історія нашого міста, що надає йому аромат. Нематеріальні традиції – це ті нашарування, які роблять місто «смаковим», воно має свою специфіку, неповторний смак і запах. Ці речі настільки ефемерні, що можуть зникнути під впливом історичних катастроф – як і рецепт, і спосіб приготування чолнта. Ось чому дотримуватися правил так важливо.
Виготовлення шопок, плетіння мережива, флисники, броновицький корсет, традиції Братства куркового, В’янки на Віслі, парад Лайконіків і дедалі більше того, що ми називаємо складною спадщиною… Опрацювання цих тем дедалі більше стає рецептом для розуміння міста, для діалогу з мешканцями, діалогу з історією, а також живою інтерпретацію сьогодення крізь призму того, якими були наші предки, які наші зв’язки з минулим і як нематеріальні традиції визначають нас самих.
Коли я кажу, що це крихкий ресурс, я також маю на увазі, що комерціалізація нематеріальної спадщини є однією з найважливіших загроз усім нематеріальним традиціям, які, піддавшись індустріалізації чи «туристифікації», можуть втратити свої живі риси, втілені спільнотою, що передаються з покоління в покоління. Однією з найважливіших рекомендацій Всесвітньої туристичної організації в рік відповідального туризму [2017] є уважність до феномену масовізації нематеріальної традиції та до того, як місцеві носії такої спадщини отримують вигоду від комерційних спроб її використання. Зрівноважений і відповідальний туризм не виснажує, не вичерпує і не експлуатує те, що має бути спільним, культивованим, відновлюваним, відтвореним у формі зразків, але також у побудові ідентичності, яку ми, як жителі Кракова, успадковуємо і за яку несемо відповідальність. Це прекрасне, крихке місто; місто тривалого життя, місто чолнта, сповнене шарів, які ми відновлюємо завдяки нашій спільній праці та пристрасті, це величезна відповідальність.
Найбільший виклик для нас, як менеджерів об’єкта всесвітньої спадщини, полягає у створенні поля спільних цінностей для інтерпретації явищ, що відбуваються в міському просторі так, щоб усі рівні місцевої влади, усвідомлюючи свою відповідальність, могли спільно визначати, розвивати та впроваджувати всі передбачені законодавством способи охорони міської спадщини. Ми повинні спільно визначити істотні цінності ландшафту та інші цінності культурної спадщини нашого міста.
Важливими є знання та інструменти планування, які мають підтримувати адміністративну компетенцію окремих міських установ, допомагати охороняти цілісність та автентичність елементів міської спадщини. Нарешті, вони повинні забезпечувати гнучкість реагування, моніторингу змін і керування ними.
Сьогодні міста дозволяють нам зрозуміти, як ми можемо співіснувати та культивувати власні традиції та історію, не нав’язуючи їх іншим. Як створити складну реальність, яка буде живою, автентичною, зрозумілою, але також спільною для інших.
Краків, 6 грудня 2021
The text was presented as part of the „Finding Heritage in Contemporary” seminar implemented as part of the „Found. Beauty in time and space” realized by the Jana Matejko Academy of Fine Arts in Krakow in cooperation with partners from Iceland and Norway, financed by the “Culture” Program, Outcome 2 “Access to arts and culture improved” within the European Economic Area (EEA) Financial Mechanism 2014-2021.
Tekst został wygłoszony w ramach seminarium „Współczesne odnajdywanie dziedzictwa”, zorganizowanego w ramach projektu „Odnalezione. Piękno w czasie i przestrzeni”, zrealizowanego przez Akademię Sztuk Pięknych im. Jana Matejki w Krakowie we współpracy z partnerami z Islandii oraz Norwegii, w ramach Programu „Kultura” Działanie 2 „Poprawa dostępu do kultury i sztuki”, MF EOG 2014-2021.
